Мурчелло (в побуті - Мурчик) був першим нашим з чоловіком спільним господарством. Щойно ми почали жити разом, як взяли собі кошеня - чорне, без жодного білого п'ятенця. Своє ім'я виправдовував з лихвою : муркотів так, що чути було на всю хату, аж з присвистом. А що вже добра душа - словами не передати!
Згодом у нас з'явилися дві кішки ...ну як "з'явилися "- прийшли від свекрухи . (До речі, одна з них його мама.)Ну, звісно, де кішка, там і кошенята (підозрюю, що без Мурка тут не обходилось, бо чорнявих було вдосталь) .З часом дрібнота підростала, і мамці треба було ходити на полювання частіше, щоб діти мали всі необхідні для росту вітаміни у вигляді мишей, пташок, вужів, ящірок, ато й риби (була й така- вправна рибачка) . Що цікаво, кицьки ніколи не ділили потомство на своє й чуже, удвох доглядали виводки,тож кошенята були справненькі, гарненькі і ïх завжди розбирали залюбки. Так от, відправляючись на лови, кішка відшукувала Мурка, приносила йому кошенят і спокійнісінько йшла собі в справах - у дитсадка надійний нянь! Так кумедно було спостерігати, як здоровенний котисько вилизує мордочки своïм підопічним, дозволяє ïм гратися своïм хвостом, вкладає спати в себе під боком, а тим, хто ніяк не вгамується ...дозволяв смоктати живіт (ну, як мамка) ...
Одного разу, коли довго не було кошенят, вусатий нянь відкрив дошкільний заклад для ...курчат. Уявіть собі картину : спить Мурчик, згорнувшись довкола чотирьох пухнастих клубочків і від задоволення голосно муркоче...
Уявила, Любцю! Мила розповідь, цікава і затишна!