Останнім часом мені сниться
щось страшне і водночас цікаве..
Ти стояв весь у білому,
а я читала молитву
тихо,
наче в полоні інквізиції.
Перед нами горять сотні їдких очей,
і я така жалюгідна,
і ти такий величавий.
Ешафот розмальований квітками,
або ж просто цвіте,
ніхто ніколи цього не побачить,
ніколи, поки на нього не зійде.
Я народилася, мабуть, з комплексом
неповноцінності.
Я ніколи не була манірна
а ти завжди був лукавий.
Дурна, я ж все одно люблю.
Чи то так час вимив наші цінності?
Чи просто гра закономірностей?
Завжди малий відсоток імовірності.
що я прокинусь
десь біля твого серця,
що я взагалі сплю.
