Сутінки, що драпають вікна гострими кігтями твердої ночі, ховаючи у розплавлені зіниці натяк на світанкове пробудження, володіють твоїм тілом. Вони вправно потрапляють всередину, пишучи рукою твоєю листи, наскрізь промоклі хвостатими зірками і невідкритими світилами. І обличчя твоє стає сутінкового кольору, мінячись при згадці про зелену обкладинку книжки, що досі лежить у шухляді, чекаючи доторку твоїх пальців, поспіху твого серця, стукоту твого потягу.
Стіни кімнати експлуатують переживання, що проросли десь у памяті срібними цвяхами бур'яну, видушуючи з тебе залишки засмальцьованого прибуття додому, причиннні сни, що збуваються образу за межами тіла, одразу на межі неба і голосу,що ховається десь у гортані, стискуючи діафрагму спокійністю і неперервністю руху по колу.
Ніч шаленіє своїми метаморфозами, прорубуючи десятки невтомних мурів, торкається найменшої реалії життя, мереживно цілуючи їх синім шовком. Вклоняється відгримілим дощам і рясному цвіту лискучого небокраю, що пересиджує небезпеку в окремій літері абетки. А ти знову удосконалюєш вже наточене вміння проковтнути її…
І часописи світу всихаються від спраги благословити далекий промінь зашкарублого сонця, вивітрюють холод з металевої душі її величності Ночі, бо мерзлота проколює рани розпеченим словом, здіймаючи важкий стогін до кожної гілки, до кожного ребра на дереві.
- Тобі добре?
- Мені тихо.
І змахує непрохану сльозу, мироточачи всередині морем, торкається затишком срібним стелі, врочисто підносячи футляр з запахом літа. І вдягається у воскову тінь, гріючи в долонях ще кількахвилинну свою присутність на повіках поснулого світу.
- Щось прошелестіло обабіч тебе.
- Вона минула.
Народилась нова мить, настояна на смугах солодкаво-духмяної музики і ще бозна на чому. Народився світанок, щільно розплющивши очі.
