Запі́знюсь я до вас десь літ отак на тридцять,
а може й на віки.
Хіба не все одно,
коли нема чого у світ химер дивитись
через прорубане у всі світи вікно?
Без віри і надій не варто сподіватись
на промисел, який належить лиш Йому.
Не маю перед ким і нині сповідатись
і нести на вівтар не відаю кому.
Той досягне висот, а той, мамоні вірний,
піде у ремесло в догоду суєті,
а душі неземні уже почили з миром,
аби тепер зійти сонцями за Сибіром,
як палімпсести дня в тюремній темноті.
Розвиднилось.
Авжеж.
І хтось би й роздивився,
які чини надбав цей блудний людський син,
чи низько їм услід покірно поклонився,
як вимагає час і їх високий чин.
Аби у дні яси напучував учитель,
як вижити в краю, де віє суховій,
допоки у раю готує вирок свій
Єдиний на усіх небесний покровитель...
Бо, як на те, й росли.
Не те, що пагін мій,
що у спекотні дні не в’янув, а в негоду
без цілі манівцем свій поступ торував
не там, де стали ви пророками народу,
чий «вопіющий глас» минуле таврував.
Так само, як тоді, такі ж великодушні,
прощаєте й тепер наругу ворогам...
У всі смутні часи ви не були байдужі
і не роняли честь під чоботи совкам.
Ідеться не про те, як різними шляхами
веде життя від слів до невідкладних справ.
Ми у однім краю колисані вітрами
у диханні гаїв і пахощах отав.
Та не чекає там зелена рута-м’ята,
де родить лобода й отрава бузини...
У нас одна на всіх ділянка розпочата,
де вруняться поля і зорані лани,
де присудом життя послужить запорука,
що милує людей на перехресті доль,
де вчасно подають на щастя дружню руку,
щоб злились у одне – зусилля різних воль.
Чи збудеться, чи ні – прихилюся за вами,
коли не поміщусь на лавці запасній
спокутати гріхи –
ділитися думками.
І з далини тоді долине голос мій,
коли переступлю межу тисячоліття
і, може, поміж нас не проведуть межі,
і на сторожі дня тих сівачів помітять,
що кожен, як один, чатують рубежі.
Де всім, не для слівця, болить за батьківщину –
той спільний оберіг без меж, без берегів,
бо там надія є, що серце України
ще вирветься живцем із хижих пазурів.
Де плем’я молоде доплямкує ідеї,
чекаючи панів, що їсти роздадуть,
аби припали всі до миски однієї
і вчилися, дурні, як мелене жують.
Та тверезіє кров.
І люди є трудящі
на радощі землі, і дітям...
І собі
зарадять у біді, –
навчаться жити краще
ніж у минулі дні, і не підуть ніз́ащо –
за «придане» своє у вічній боротьбі.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
коли не буде проти
ніхто за той майдан, де ідол упаде,
коли побачу, – є
за ким іти,
а доти
прямуємо туди, куди життя веде.
........................................................................
Запізнюсь я до вас...,
бо соромно дивитись
у очі, що зорять із жовтих сторінок.
І певно рано ще, – давай, на посошок.
Бо ще від перемог прийдеться похмелитись...,
..хоча у бурдюку ще булькає вино,
і є кому з живих
низенько поклонитись,
і є ще ті між них,
кому не все одно.
1993
.............................................................................
P.S.
Я ще іду до вас. А ви все далі й далі
сузір’ями плеяд у дальніх небесах...
І котиться зоря солоної печалі,
що нікому щодня стояти на часах.
А, може – на Майдан? Бо ні з ким по дорозі
за славу козаків супроти москалів.
Різдво – для барикад.
Ми знову у облозі.
Осатанілий хам чатує десь на розі
за срібняки з корит заслужених совків.
2013
ID:
413990
Рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата надходження: 30.03.2013 11:48:16
© дата внесення змiн: 23.01.2014 15:16:01
автор: I.Teрен
Вкажіть причину вашої скарги
|
