В мені така багато всього, і водночас нічого. Матерія навколо така повна, наповнена вщент водою, небом, камінням вулиць, ватними дахами захмарних хмарочосів, прокоптілих стариною фортець і капличок. Там закохувались прабабці моїх снів і герої фільмів. Я хочу бачити Варшаву. Я хочу Прагу під крилом тримати, щоб сказати «Дякую». Я хочу рідний Львів вдихнути із всією тією пилюкою століть, що повинна лягти осадом на мої молоді легені, хоча й у Львові я ніколи не була..
Там народжуються генії і помирає масовка. Там… Де? Жити, наче рослина, вростати в грунт, для того, щоб урядовці поставили галочку і склали статистику демографії. Ми не прикріплені до землі, однак ми – рослини. Несемо геном людський, проте, чи гідні цього?.. Мабуть, так.. Мабуть, жити варто.. Варто заради тих, хто жив для нас. Хто душевною подобою своєю був разюче іншим. А там небо… воно бачило народження Ісуса і палаючий рейхстаг. Воно було і буде, навіть після останнього подиху останнього живого тільця на цьому земельно-водяному шарові, що скоро лусне, як пузир від хуба-буби. Та як? Як це можливо? Невже усе, що ми вчимо у школі не має права на життя через, припустимо, мільйон років? Як і не вірю в те, що мої правнуки не дивитимуться Гайдая і не читатимуть Толстого. Але все це піде нанівець. Рано, чи пізно, але не ніколи. Все, що руки людські ліпили. Тисячі, мільйони років підуть в хронологічну скриню космосу, замок якої не має ключа. Не має стін і не має самої себе.
