Щастя дiвоче в веснянiм цвiтiннi
Стрiлось з жiночим - журливим, осiннiм.
Стежка вузенька - iх двое навпроти,
Кожного гнали в рiзнобiч турботи.
Щастя жiноче чимдуж поспiшало,
але дiвоче - шляху не вступало.
Зверхньо, з погордою глянуло в очi:
-Ось ти яке, пiзне щастя жiноче!
Сiре, змарнiле, туман лiг на скронi.
Боже, а руки - в мозолях долонi!
Попiд очима - густi павутинки,
Срiблом на вiях застигли сльозинки,
А у очах затаiлась печаль.
Де ж твоя врода? Менi тебе жаль...
Ти лиш поглянь-подивися на мене,
На мое личко свiженьке, рум"яне,
На стан дiвочий, на пишну косу,
На мою вроду, принади, красу!
Я, мов весна у рясному суцвiттi.
Ти ж, смiшно глянуть, в якомусь лахмiттi.
Щастя жiноче злегка затремтiло,
З вуст пересохлих лиш болем злетiло:
-Бога побiйся, рiдненька землячко!
-Геть iз дороги, старезна жебрачко!
I подивилося сумно й пророче
На зовсiм юне ще щастя - жiноче.
-Я не тримаю на тебе образи, -
Мовило тихо, ковтаючи сльози. -
Так, ти вродлива, цього не втаю,
Я ж в тобi, доню, себе пiзнаю.
Гарна й вродлива була я колись,
Але лiта стрiмголов пронеслись.
Врода моя вiдпливла за водою,
Серце наповнилось смутком-журбою.
Мудростi в нiм додалося й тепла.
Ну, а колись... я такою ж була.
Ти й не зогледишся - час пролетить,
Прийде й до тебе непрохана мить.
I загiрчить на душi, зашкребе -
Ти у менi упiзнаеш себе.
... а юність би була найчарівнішою порою життя, якби тільки було в неї більше мудрості, розуміння ... та все ж кожна пора життя неповторна по-своєму... дуже мудро та повчально у Вас вийшло, сподобалось
Лидия Науменко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так, юностi б - трiшки мудростi, а старостi - трiшки б юностi, хоча б у душу! Дякую, Салтане! Рада бачити!
Але треба "злегка" замысть "здегка" 
