Вечір чорний, снігом шитий,
Опускавсь на голі віти.
На тих вітах ворон глипа,
Набундючений, неситий.
Вікна... Вікна наче всліпли,
Одяглися в білі квіти.
Рип та рип мороз сердитий.
Три дядьки червонопикі,
Геть напиті. Коло генделя лепечуть:
-Дообрее… було при комуні жити.
-Певно є у біса діти.
Завиває лихий вітер.
Нагадались діда діти.
Їх було шістнадцять. Квіти.
Діда брат – продзагоновець небритий.
Клямку одірвав від фіртки:
-Воли, коні, збіжжя!!!…. Крики..
Баба на землі хрестом: - Що нам їсти брате! ...Діти!...
Дід на коні. Вйо!…. Лиш вітер…
Баба в хату. Двоє менших з печі впали у окріп.
Чорт неситий… жертвує комуні. Діти…
На дорогу биту, горобину сипле вітер…
Коні..Сани, в санях … жито…
А на церкві, на канаті лоскут шитий -
«Ми не раби, раби не ми».
Батюшка сльозами вмитий.
"Вітер, вітер по всім божім світі."
Із шістнадцяти дванадцять не розквітли.
-Ворон, ворон - де ті діти?...
Їм би на могили квіти.
Чи ми будемо з ними квити?...
Вікна, вікна - білі квіти.
В них маленький вогник світить.
Чорний вечір, білим снігом,
Тихим сумом оповитий.
