Зрозуміти сенс життя,
І прийти до забуття.
Жити тихо без мети,
Те, до чого так звик ти.
Жорстокий світ твоїх надій,
Безмежних і самотніх мрій,
Жадає знову раз у раз
Стерти із серця її образ.
Вона - примара, що ночами
Тебе доводить до безтями:
Пусті зіниці рвуть думки
І її дотики тонкі
Підносять тебе знов і знов,
І застигає в жилах кров.
Вона холодна і німа,
Темна й крихка, неначе мла.
Спокутує твої гріхи
І додає жадані втіхи.
Спокуса кличе в небеса,
Але на справді та краса
Тебе лиш в пекло тягне,
У полум’я і лід одягне,
Страшенні муки принесе,
Але мала плата за це.
А вона пощезне в раз,
І зникне в тьмі її образ,
І дотики холодних рук
Залишать тобі стільки мук,
Та гострі скелі спогади розірвуть
І всі страждання в раз помруть.
Знову жити без мети -
До цього легко звикнеш ти…
Гарно 
