Усі тривоги сховались поміж горщиків з кімнатними квітами, знаєте, вони такі собі овочі, що прикрашають наше запалене середовище, іншими словами накопичують пил і грають роль мовчазних свідків наших розчарувань. Найкращі друзі людини.
Ритми з динаміків пробуджують заспане тіло від ранкових лінощів. Ось на очі знову натрапила ця одна з так незграбно і байдужо заштукатурених стін у моїй квартирі. Біла з синіми патьоками, то все нахабні сусіди зруйнували її ідеальну білизну, то все вони винні, лише трохи зіпсували зверху лівіше від серця. Саме серця. Ну зараз звісно ще не час, а може навпаки надто пізно щось говорити про почуття, адже за вікном омріяне здається кожним літо. Всі так старанно намагаються не проґавити ці сонячні, сповнені знемоги і спраги дні…а мені б не втратити надію на зиму, бо здається, вона вже не настане аж надто прогрілася ця земля аби потім стати холодною, здатися в полон застудам. Ненавиджу літо.
Ранком у вікно зазирають аж надто допитливі будівельні крани, ці підстаркуваті гулівери урбанізації дратують своїм нескінченним старечим буркотінням. Аж надто захоплено будують свій цегляний світ на чолі з напівоголеними хлопцями в помаранчевих будівельних шоломах. Знищують краєвид за моїм вікном.
Люблю липи. Навіть не знаю від чого я десь рік тому закохалась у ці дерева, але любов ця не полишає мене досі. Хоч, мабуть, то надто мало для любові, але вже ж не так порожньо буде на душі. Мені б висадити липову алею у себе в коридорі і подорожувати нею до краю Всесвіту, але ж якби не літо, знову ці мрії розпалені на сонці втечуть абикуди, де хоч на градус холодніше. Знову вдовольнюсь книжками, вони бодай теж дерев’яні.
Низький атмосферний тиск бавиться зі мною, даючи трохи надії щодо хоч якоїсь зливи, а по святах можливі грози. Як на лихо голова зовсім відмовляється товаришувати, вона навіть на бартер не погоджується: я її жменьку ліків, а вона мені простір вільний від болю. Та де там.
Надвечір будівництво стихає. Все приходить до рівноваги і спокою. Ластівки вкотре брешуть про дощ. Починаю нервово гортати старий блокнот у пошуках хоч одного чистого аркуша (колись, знаєте, я писала). Після тривалої пошукової операції знаходжу цілий скарб, у вигляді 4 листків ще не спаплюженого паперу. Сідаю за стіл і дописую з неймовірним задоволенням уламки слів. Що колись так безнадійно загубились в голові. Раніше, не влітку, все було зовсім інакше.
Мені вже нема за що дякувати, а так хотілось.
І стираючи підошви сандалів на розпеченому тротуарі я б крокувала у тихі і глибокі хащі, колись далеких і незвичних відчуттів. Та ж нема куди йти. То ж серце перетворилося на білу заштукатурену стіну з синіми патьоками зверху.
Мені б загубитися серед цих бетонних арок, що ховають відвертість від людей. Мені б дізнатись чи справді скоро зима?
