Київський вокзал. Сім хвилин стоянки.
Вона тримає його за руку і істерить,
Він спокійно її відсторонює,
Мовляв: «в мене поїзд за мить».
Вона вільна. Відходить три кроки,
Змірює очима вокзал і заламує руки,
Він уже набирає чийсь номер потай,
Щоб спитати чи робить син уроки.
Вона знову підлітає до нього,
Закидає руки на плечі, тикається у груди,
І плаче… плаче на грудях Іуди.
Він не відштовхує, гладить її волосся,
Цілує у лоба, шепоче тихенько слова,
Мовляв: «ти тільки чекай, і я повернуся».
Хоча знає, що не повернеться, як не ридай.
Диктор оголошує поїзд, він заскакує у вагон,
Вона махає йому рукою, зглядається весь перон,
Як вона у сльозах тягне до нього руки,
Вустами шепоче: «поцілуй же мене, поцілуй»,
А натомість у відповідь він навіть не озирається,
Шукає очима місце у своєму купе,
Він ніколи до таких як вона не повертається,
Він уже майже забув як виглядає її лице.
