По небу плавали живі скульптури,
Сотні птахів в повітрі створювали вічне.
То "дідуган око прищурив",
То неймовірне щось, та щось незвичне.
Я їх просив з собою щоб забрали,
Мені вже не лишилось місця тут.
Бо тут ці покидьки та ці вандали,
Щораз сильніш затягують на шиї джгут.
Я буду вільним з ними в тих польотах,
Пірнатиму в безодню величещних, білих хмар.
Собою буду лиш на тих висотах,
Де без людей, з обличчями примар.
