І чим вже думати ось тут надалі?
Іти шляхом таким вже неквапливим:
«Туди, туди!Та лиш подалі!»
(Куди? «Життя занадто аж немиле?!»)
А того щастя щирого нема…
Кому воно оце все треба?
Тому не вистачає ніжного тепла.
І соромно його просить у неба…
Напитися того п’янкого аромату,
На мить…і зникне той жахливий біль…
Але…не треба серце заганяти,
У прірву тих безжальних і «масштабних» війн…
--------------------------------------------------------------
Хоч там залишимось одні на самоті,
І нас покине те абстрактне лиш зачаття,
Коли страшний, нервовий тік,
Здійснить одне-єдине – те страшне прокляття…