На дворі знову осінь. Протяги, дощі, дім, холодні стіни квартири, де кожний живе сам по собі. І навіть, кіт - любить тебе тільки коли хоче їсти. Хапаю улюблену рябу шапку, куртку. Хаотично закидаю в сумочку речі, які здаються, на даний момент життєво необхідними - плеєр, цигарки, мобільний (так ніби до мене хоч хтось подзвонить). Одягаюсь, вибігаю з дому і чую в слід:
- Ти куди? На дворі вже темно.
- Мам, я не надовго. Пройдусь свіжим повітрям.
- Самій нестрашно?
- Я не сама, а з друзями - вкотре брешу мамі. Але ж їй не потрібно знати, турбуватись. Я сама по собі! Як кішка.
Вдень знову зустріла його. Мій маятник, який коливає моє життя від плюса до мінуса. Сьогодні це величезний мінус, холодний полюс де ніхто не живе, де дують холодні вітри, і обпікають обличчя. От-так крокую темною вулицею під класиків року. Поруч пробігають німі перехожі незнайомці. І складається враження що вони рухаються в ритмі моєї музики.
Пришвидшую кроки, щоб скоріше дістатись улюбленого місця. Де можна пошарудіти листям, шовгаючи ногами як в дитинстві, розкидаючи найбільші кучугури. Їх же напевно хтось старанно збирав цілий день.
Йду і так хочеться думати про якісь розумні, філософські речі - як влаштований всесвіт, в чому сенс життя. Чи фантазувати де знайти найкращу експозицію для фото. Але ж ні, всі думки тільки про мій маятник.
Ось вона улюблена лавка в парку КУЛЬТУРИ, як називав його мій дідусь, ще по старій пам'яті. І самотній ліхтар, як ніколи яскравий, так ніби знає, що хтось його любить. Навіть ліхтар світить яскравіше усвідомлюючи свою потрібність.
Дивні, дитячі думки. Ніби ліхтар живий, вміє відчувати і думати. Смішно. Але настрій здається піднімається. Присідаю на холодну лавицю, у вухах дзвенить улюблений віденський вальс Enyа. І тут згадую, що нещодавно наштовхнулась на роман, який здавалося списали з мого життя. Ой, як же він називався! "Страх як не хочеться додому" Наталки Тактреба, звісно ж, згадала. згадала.
Чому так буває - людина має сім’ю, має роботу, має друзів, але між цим усім рухом почувається самотньою. А мені б тільки мій маятник поруч і кішку, яка буде мене любити за те, що я її годую...Як мало потрібно для щастя. Але ж йому байдуже до мене.
ID:
298789
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.12.2011 23:56:16
© дата внесення змiн: 09.12.2011 00:10:08
автор: Христина Лозина
Вкажіть причину вашої скарги
|