Самотність – поетів карає доля,
Періщить жорстоко бичем.
Свободи шукає він у неволі,
Натхнення – під злим дощем.
Потрібно розправити широко крила
Злетіти в небесну даль.
Та тільки зламала крило, згубила
Вміння літати печаль.
Темрява хмарою охопила
Душу колючим прутом.
Поетові горя вона наробила –
Він плаче гірким віршом.
Якби ж тільки міг творець свободи
Серце своє захистить.
Та тільки все ближчають лютії води –
Бажають його захопить.
Нависне над ним сірий натовп –
Він є його палачем.
Потрібно розбити ті пута
Творіння його мечем.
Він знає, що не зрозуміють,
Та все ж докричатись хоче.
Почує хто – оніміє.
А потім з осудом бурмоче.
Розтулисть уста, заспіває,
Сльозою на землю впаде,
Тільки те, що він лише знає,
У пам`яті береже.
Може завтра ще всі зберуться
На поета гірке застолля,
Та ні, бо усі відвернулись,
Бо карає поетів доля.
