I.
У королівстві чи «страні»,
(Без різниці так мені!)
Жив поет такий Мавродій,
Славні всі вірші писав добродій
Був хорошим трударем,
Жінку мав, а не гарем
І порядна був людина,
Зла він не боявся ні години
Справедливим був завжди,
Міг на допомогу він прийти
Загалом, був файний чоловік,
Міг прожити він ще вік
Так він жив до того дня,
Коли раптом…та прийшла біда…
II.
Новий «цар» прийшов до влади,
І задумав царству дати раду
Став «порядки» він заводить,
І народ весь «переводить»:
Непосильні ввів податки,
Став народ «зганять на грядки»
Потім, цей тиран жахливий,
Ввів цензуру, неквапливо
Багатьох людей він «посадив»,
Ще й розправи учинив…
Тож, несолодко народу вже живеться,
Та царю це скоро не минеться…
III.
Шли ці дні такії смутні,
Дули ві̀три ті попутні
Жив народ, і знав те горе,
Та й молився: «Хто ж поборе?»
«Смуток днів оцих триклятих,
Скинувши царя проклятого!»
Чув цей стогін наш Мавродій,
Та й задумав цей добродій
За свободу стати сам,
Щоби скинуть цей «бедлам»
Та й почав вірші писати,
Ті порядки знеславляти
Гострим словом, як мечем,
Він «рубав» оцей «Едем»
Всіх він царських посіпак,
Так «травив», як той ріпак
Про царя писав він байки,
Так, що вилітали «гайки»!
(Це той цар не міг терпіти,
Всі поетові «фініти»)
Злий він був, неначе пес,
Іскри він метав неначе Зевс!
Вже закінчилось терпіння,
І зробив таке веління:
«Всім шукать того поета,
Всім розставити тенета
Він злочинець й бунтівник,
І ніякий трудівник!
Як знайдете, приведіть,
До мене, та проведіть
«Виховну» над ним роботу,
«Вибіть» з голови усю гидоту!»
І почувши той наказ,
Кинулись шукать поета враз
Всі ті царські посіпаки,
Стражники та «вурдалаки»…
IV.
…Пять вже тижнів, наче «лєт»,
Наш ховається поет
В лісі темному, в хатинці
(Там, де те дупло в ялинці)
Жив не сам, там був ще дід
(Жив у лісі двадцять літ!)
Він поета прихистив,
Від «властей» так захистив
І так жив поет до дня,
Коли сталася «бредня»
Бачив цар, що не зловить,
Нашого поета, то він вмить
Видав в царстві ще наказ:
«Той, хто приведе злочинця враз,
Видати тому винагороду
(За таку «тонку роботу»)
Грошей всипати щедрѝх,
Тридцять тисяч золотих!»
І, почувши той наказ,
Кинулись шукати враз
Небайдужі до грошей,
Сотні, тисячі людей
Та й почувши таку вість,
Нашого поета взяла злість
За таку цареву ласку:
«Чули ми, таку вже казку!»
Але той поетів «побратим»,
так надумав перед тим:
«Я поета, «здам» за гроші,
(В принципі вони хороші!)
Та і вже мені набрид…»
Думав так, той хитрий дід
І придумав хитрий план,
що попавсь поет в «капкан»…
V.
…І настав той час страшний,
Коли цар отой дурний
Вирішив убить поета,
Що попав в тяжкі тенета
Перед тим так мордував,
Розум нищив, й катував
Не один день йо̀го мучив
(За поетом так він «скучив»)
А поет, все опирався,
Перед ним не «прогинався»
І весь час одне казав:
«Ти мене ще не здолав…
Мій ти розум не зруйнуєш,
Моє слово не отруїш!
Скоро «рухне» твоя влада,
Людям більше не завадить!
Хоч і вб’єш ти моє тіло,
Але думка не загине!
Встане той пригнічений народ,
Скоро буде – переворот!»
Цар, на все це не зважав,
Він все слухав, та мовчав
(Думав він, що це дурня,
Та поетова «бредня»)
І не став тягнути страту,
Та й наказ віддав він кату:
«Страту провести у залі,
При мені, а не в підвалі»…
І ось, цей день настав,
Вже зібрався повен зал
Ось і мить, почнеться страта,
Вже стоять обидва ката
Цар встає, і слово мовить:
«Думав ти ніхто не зловить?
Думав, що втечеш від влади?
Ось ти тут. Ну що, ти радий?»
Й засміявся цар проклятий,
Сміхом злим та щиро радим
«Скажеш слово ти останнє,
Перед смертю так востаннє?»
І поет, зібравши волю,
У кулак, та і говорить:
«Більш нічого не додам,
Все що міг, я вже сказав…»
І замовк, та й опустив,
Голову свою, і очі він закрив
Він не хотів усе це бачить,
Душу він, уже пробачив…
Але…Сталося неясне!
Наче грім, на небі яснім
Стався вибух, щось відкрилось,
І десь там заворушилось!
Увірвався натовп цілий,
Всіх він стражників «поцілив»
І добрався до царя,
З криками: «Ура,Ураа!!!»
Швидко люди ті схопили,
Всі царя, і так щосили
Його миттю, та й побили,
Заживо, що аж убили…
----------------------------------------------
Пішла душа, замовкло серце,
І тіло кинулось у вічний сон
Він не побачив все це,
Неначе, то лише був сон…
ID:
281357
Рубрика: Поезія, Присвячення
дата надходження: 19.09.2011 00:22:14
© дата внесення змiн: 01.04.2012 03:43:11
автор: Вальдемар Феруменко
Вкажіть причину вашої скарги
|
