Жевріє сонце,
Вкриваючи посутеніле небо
Останніми літніми райдугами.
Попід лазуровим небом,
Гойдаючи шовкову зелень,
Мляво крокує вітерець.
Тріумфує спокій,
Ронячи владний жезл
Від шалу повстанців.
Під часовими стихіями,
На старезнім стадіоні
Яро бушують дітлахи.
Окрилена дітвора,
Роз’ятрюючи тишу,
Кружляє навколо майданчика.
У їхніх великих очах,
Мов ранкова мла,
Гуляє подих волі.
На безусих устах,
Наче діамантова вуаль,
Блукають щирі зірочки.
В пискливому голосі
Серенадою життя
Гучить правда.
Мимоволі здригаєшся та задумуєшся,
Якою світлою і безтурботною
Є пора дитинства…
Визираєш до почорнілого небосхилу,
Невільно згадуючи малюків,
Що зістарілись на твоїх очах.
З повагом відвертаєшся од вікна,
Корчиш гірку фізіономію
І згадуєш часи, коли буяла казка…
А всяка казка закінчується,
Ображаючи жадібну фантазію
Правдою землі.
Так і твоя… Плелася горбистою тропою,
Закрутилась, завертілась
І повела у безвість.
А за безвістю, коли, як мара,
Видиться стрімка безодня,
Помічаєш величну браму.
Вона поволі відкривається…
Ти заступаєш за її межу
І опиняється у новій казці… назавжди!
