Колись давно, на Пасху, в Голосієво,
Коли у дзвони можна всім дзвонить -
Ще монастир тоді стояв замріяний,
Творився Духом, ткався із Молитв,
Ще не було в нім пластикових вікон,
І мурів кам'янющих не було,
Ще відчувалось променисте світло
І Боже Серафимове крило,
Дзвіниця в нім була ще дерев'яна,
І сходи - вгору! - бу́ли без перил.
Там вітер жив. Там серце калаталось:
Це ж бить на Пасху у церковний дзвін!
І ось на цих вузеньких - вгору! - сходах
Стояло поруч, літ п'яти хлоп'я,
А очі - вишні - й недитячий подив:
- А Вам не лячно? - він мене спитав.
І здивувала мова українська
З дитячих вуст у цім монастирі,
І як він в очі глянув близько-близько,
І недитяча мудрість угорі.
Життя у різні дзвони калатає.
Б'є дзвін святковий і буденний дзвін.
І душу звук наскрізь твою проймає:
Про що питає і що каже він?
Все починалось дуже мелодійно:
Легкі, прості, незмушені слова
Котились гладко, іноді нерівно...
Язик із дзвону душу вибива...
Все починалось начеб-то з нічого:
Віршовані рядочки легенько задзвенять...
І ось уже про Хресную Дорогу,
Про Божу кару й Божу благодать...
На цій Дзвіниці, що веде нас вгору,
Де небо -синім -в очі заглядає:
Слова, як дзвони, б'ють,
Слова нас тво́рять.
- Тобі не лячно? - в тебе я питаю.
Йому не лячно, він шанує світ,
Вкладає слово на вузенькі сходи...
Дарує всім, своїх дзвінниць політ,
Бо він є... сином свойого народу.
Ольга Медуниця відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вам можна щиро позаздрити, Вікторе!
А мені лячно.
Бо іноді пророчими стають окремі рядки, а іноді цілі вірші.
Мабуть це залежить від особистого сприйняття.
Дякую і щиро бажаю віршів від яких не лячно.