Тобі не лячно?

Колись  давно,  на  Пасху,  в  Голосієво,
Коли  у  дзвони  можна  всім  дзвонить  -
Ще  монастир  тоді  стояв  замріяний,
Творився  Духом,  ткався  із  Молитв,

Ще  не  було  в  нім  пластикових  вікон,
І  мурів  кам'янющих  не  було,
Ще  відчувалось  променисте  світло
І  Боже  Серафимове  крило,

Дзвіниця  в  нім  була  ще  дерев'яна,
І  сходи  -  вгору!  -  бу́ли  без  перил.
Там  вітер  жив.  Там  серце  калаталось:
Це  ж  бить  на  Пасху  у  церковний  дзвін!

І  ось  на  цих  вузеньких  -  вгору!  -  сходах
Стояло  поруч,  літ  п'яти  хлоп'я,
А  очі  -  вишні  -  й  недитячий  подив:
 -  А  Вам  не  лячно?  -  він  мене  спитав.

І  здивувала  мова  українська
З  дитячих  вуст  у  цім  монастирі,
І  як  він  в  очі  глянув  близько-близько,
І  недитяча  мудрість  угорі.


Життя  у  різні  дзвони  калатає.
Б'є  дзвін  святковий  і  буденний  дзвін.
І  душу  звук  наскрізь  твою  проймає:
Про  що  питає  і  що  каже  він?

Все  починалось  дуже  мелодійно:
Легкі,  прості,  незмушені  слова
Котились  гладко,  іноді  нерівно...

Язик  із  дзвону  душу  вибива...

Все  починалось  начеб-то  з  нічого:
Віршовані  рядочки  легенько  задзвенять...

І  ось  уже  про  Хресную  Дорогу,
Про  Божу  кару  й  Божу  благодать...

На  цій  Дзвіниці,  що  веде  нас  вгору,
Де  небо  -синім  -в  очі  заглядає:
Слова,  як  дзвони,  б'ють,
Слова  нас  тво́рять.

 -  Тобі  не  лячно?  -  в  тебе  я  питаю.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=236167
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.01.2011
автор: Ольга Медуниця