Ти зрадив. Болем став німим,
Пекучим смутком, в горлі комом,
Усім ти був, та вже ніким,
І я тобі вже невідома.
Ти жовтих квітів не приніс:
З очей дізналась про розлуку,
Лишень торкнувсь до моїх кіс,
Злегка до скронь прижавши руку…
Мене нічого не питав,
І я не стала. Втім, й не варто.
Колись ти щастям моїм став,
І от за те прийшла розплата.
Я довго в очі не дивлюсь,
Бо страшно там знайти байдужість,
І лиш самотності боюсь,
Яку мені даруєш, друже.
Якщо із нею все не так
І я лишень минулий спомин,
То й ти тепер мені чужак,
Гіркий на смак в душі відгомін.
Ти був усім. Ти всім і будеш,
Хоч все украла ця «вона»,
Моїх цілунків не забудеш,
В які пірнав завжди до дна.
А я слізьми сполощу губи, -
Все так банально і давно,
Якщо вона сильніше любить,
То я сховаюсь у панно.
Ти зрадив. Йди собі… Не треба
Нікчемних слів «а мор а ля»,
Я вже не згадую про тебе.
Від нині я вже не твоя.