Холодний дощ і темна ніч
часом мене рятують.
Вони у серці пліч о пліч
в моєму запанують.
Холоне тіло, а душа пече,
бо серце моє не закрите.
І кров гаряча так тече
і почуття пролите.
О так! загублене серед пітьми
і льоду серця твого.
Яке не бачило весни
і променя ясного.
Яке не чуло ніжності, тепла
що линуло без міри.
Моє ж віддало все до дна,
проте найшло лиш стіни.
Ти егоїст, бо моє вкрав.
І мури будував, палив мости
Ти заживо його вбивав
і хоронив і клав хрести.
Мою любов!
Яка так щиро гріла
тебе в холодну ніч і знов!
вона палахкотіла...
Тепер усе!!! Горю дотла
палю любов, і ще жива...
І тільки дощ, що за вікном,
невпинно ллє із неба
мене колише тихим сном.
Можливо так і треба.
Засну!
Як хочеться про все забути!
Засну!
Щоб болю свого більш не чути.
Якби ж то дощ зумів згасити
вогонь моїх німих страждань.
Не можу плакати й просити
вже сил нема й нема бажань.
І тільки крапельки дощу,
яким до тебе плачу,
я змию все. Тебе прощу
і більше мабуть не побачу.
