Він сидів біля вікна і мовчки терпів. І здавалося, сталевому терпінню не було межі. Він терпів і лише інколи змахував під очима скупі сльози. У серці стояв пекучий кислий щем. То помирало кохання. Велике і світле. Але, на жаль, не взаємне. Принаймні він сподівався, що воно помирає. Дуже хотілося вірити. Що пройде мука, затягнуться рани, в яких уже давно не було червоної крові. Лише трохи змочувала розпухлі рубці жовтувато-прозора сироватка. Йшов дощ. І стояв щем. Більше нічого. Ні, ще була осінь і коричневе листя. Двадцята десять. Він сидить так уже більше доби, чекає, поки воно помре. А мозок своїми кульмінаціями рве постійне повторення на центрі Adagio. Кажуть, музика вічна. А ця вже з ним злилася. Чи то він із нею. Вже сплавилося двадцять чотири свічки. Він лише зрідка мляво повертався з ілюзії до реальності. Коли ставало темно. Треба було запалити нову. Треба. Чомусь.
Воно має померти, бо вже дійсно досить. Море телефонних дзвінків затоплювало пам’ять. Море повідомлень та листів мордувало свідомість. А він терпів. Скільки років? Він уже давно збився із ліку. Йому було байдуже. Але вона не любила. Якби листи були на папері, він би їх зараз, напевно, спалив. Якби голос був на касеті, він би її вийняв із мозку і розламав би. Напевне. Але те все нематеріальне. Скільки можна сваритись і ображати, а потім зализувати рани! Розпинати себе і відчайдушно намагатися вгадати, ну що ж могло образити? Що? Все ж тільки-но ніби налагодилось?! Якби він був сильний, напевне б, давно повісився.
Тудух-тудух-чок. Тудух-тудух-чок-чок. Просимо проводжаючих вийти з вагону. Якби вони були... ті проводжаючі. Шипіння і скрип. Зачинилися двері. Затиснули шматок душі, як пластилін. Він іще якийсь час волікся за поїздом, а потім вітер відірвав його. Піккардійська терція не в тему. Надто весела. А все майже мертве. І очі. Вони непорушні й дивно блискучі. Напіврідкі. Сірі від води. Куди? А він хіба знає? Він не дивився, що написано на квитку.
Їй теж було боляче. Вона не хотіла нікому страждання. Але він її любив. Є таке слово obsession... На багато років. І він уже збився із ліку. Але слабкі на те й слабкі, щоб не вішатись. Тудух-тудух-чок. Тудух-тудух-чок-чок. Вона ще згадуватиме. І теж мучитиметься. Вона ще ходитиме під дощем тими вулицями, де колись вони на мить зустрілись. Вона його більше ніколи не побачить. А він не напише.
Нема візи. Але якось воно буде. Хоч паспорт із собою. А далі щось буде. Яке до того діло зараз?
Якби той дощ змив із вулиць та із серця ті прокляті кілька років... Стало б легше. Чорний дощ стік би до каналізації та вщух. Бо надто багато взяв собі на совість. Вийшло б сонце і ножицями вирізало б зиму. Був би квітень. Старе коричневе листя ще трохи лежало б на дні прозорих калюж. А він би йшов ними і дивився в блакитне небо. І тільки десь за стіною свідомості маленьким механічним годинником тìкало її серце. За світло-сірою перегородкою. Він би розпливчасто в малу плямку пам’ятав про неї і все. Але ж небо було б голубе. Повертались би птахи. А дивись, і скоро з’явилося б листя. А через кілька місяців, можливо, з’явилась би вона, інша. Припустимо, з довшим волоссям, можливо, світлішим, можливо, темнішим. І очі в неї вже точно були б не зелені. Думаю, сірі. Вона б не слухала Adagio. Вона б не знала, хто такий Альбіноні. Вона б ніколи не чула акордів із творів Орфа. Вона була б із іншого, нового життя. Життя салатово-охряного кольору – кольору квітня. І звали б її неодмінно Надією, а не Поліною. Поліна залишилась би за стіною з коричневого листя з вікном із сірої зливи.
Прийшов травень. Вони вже два тижні були разом. І їм було добре. Вона була розчиненою в росі ніжністю. Її пестив у колисці прохолодний вітрець, а коси розчісував світанковий запах квітів. Сонце, сходячи новим днем, злітало їй на пальчик діамантовою обручкою. Тому з нею йому ніколи не було темно чи холодно. Вона була зіркою вдень. Вона була білим голубом вночі. З її обличчя ніколи не йшла витончена посмішка. Їй ніколи не було холодно в сукні з прозорого туману з травинками й росинками. Вона була янголом. Настільки нематеріальною, що від її доторку ставало ледь відчутно прохолодно. Вона була блакитним серпанком. Вона була ліками. Ясним сяйвом, що зцілювало душу. Терпляче та наполегливо. Напевне, вона була безсмертним ельфом. Їхньою принцесою. Мабуть, вона зцілила таким чином не одну сотню розбитих кришталевих графінів-душ і відпустила їх у пофарбоване в нові барви за час їх відсутності життя. А вони забували й були щасливими. Вона була янголом. Нематеріальною настільки, що ледь затяглися рани та тілом розлилась ін’єкція спокою, вона розтала. Як і не було.
Любий, будь ласочка, прокинься. Коли ти врешті мене почуєш? - На пальці в тонких долонях крапали сльози. Він розплющив очі. І не повірив їм. На тлі білих стін яскраво виділялося миле обличчя коханої Поліни.
- Любий, я така рада, що ти прийшов до тями. Я так боялася, що втрачу тебе. Тільки три тижні назад я зрозуміла, що не можу без тебе. Чому ти так? Як я боялася!
- Що зі мною трапилося? Як ти тут опинилась? І чому зараз яскраве сонце?
- Любий, ти ледь не звів себе зі світу. Три тижні, як твої сусіди, схвильовані тим, що ти вперше за одинадцять років, як живеш у тому будинку, не вітався з ними зранку, потім тебе не було і на роботі... і взагалі ніде... Їм допомогли вибити двері до тебе. По квартирі гуляв вітер і жбурляв в обличчя залите воском мокре листя, потік якого з відчиненого навстіж вікна, здавалося, не припинявся. Ти непритомно сидів за столом, упавши на руки головою. Тебе привезли сюди. І вИходили, поки сили повернулись до тебе і тепер ти відкрив очі й зі мною говориш.
Я так змучилася...
От уже п’ять днів, як світить сонце. І п’ять днів, як у мені живе надія. Тепер бачу, що не марна. Коханий мій, ми ніколи не розлучатимемось і я зроблю все, аби ти був щасливий. Бо ти вже вистраждав за трьох. Досить.
У Поліни задзвонив мобільник. Adagio. Вона скинула виклик.
10.11.2007
ID:
161180
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.12.2009 18:15:33
© дата внесення змiн: 15.12.2009 18:15:33
автор: Лебедєва Світла
Вкажіть причину вашої скарги
|
