Ікару підрізали крила.
Веліли, щоб пішки ходив.
Сказали: «Вже виросла брила,
Що в Небо, до сонячних див,
Навіки дорогу закрила.
Забудеться Сонце потроху,
Коли під ногами – земля!
У нашу буремну епоху
Крилатість твоя віддаля
Земного буття перемогу!»
…Ридало хлоп’я без упину,
Йдучи по колючій стерні.
Скалічені крила на спину,
Немов пташенята ручні,
Схиляли пухнасту чуприну.
Вже мрія його не воскресне…
Для чого цей болісний крах?..
Виходить, що плем’я безчесне –
Злі душі, закохані в прах –
Сильніші за віру в небесне?..
Як бути?.. В що вірить віднині?..
Він землю не зможе любить.
У царстві гріха і гордині,
Де попрано горню блакить,
Не можна не вмерти людині…
Він – фатуму немічна цяцька,
Чий жереб – скорбота і сум…
Враз думка, проста й чудернацька,
Осяяла змучений ум –
Ікар засміявся зненацька!
«На крилах із воску та пір’я
До Неба хіба ж долетиш?!
Пірнеш у далеке безмір’я –
В холодну міжзоряну тиш,
І рухнеш у прірву зневір’я!
А треба в висоти захмарні
Летіти на крилах душі!
Угору – крізь мур буцегарні,
Крізь зорі в Великім ковші –
У тихі склепіння нетварні.
О жителі граду земного!
Сліпа інквізиторська рать!
Ішли ви мільйон на одного –
Із серця мого видирать
Стремління до Сонця ясного.
Ви можете кинуть за ґрати
Чи навіть убити мене!
Але ви не в силі здолати
Любов, що вовік не мине,
Священні її постулати!»
…Щасливий, він брів через поле.
Хвилину чи вічність – хто зна?..
Здригайся, вселенська неволе!
Могутність твою проклина
Хлоп’я слабосиле і кволе!
Ікаре! Ти кров’ю і потом
За віру заплатиш свою.
Ти будеш для всіх – ідіотом.
Ти згинеш в нерівнім бою,
Закиданий смердним болотом.
…Ревтиме юрба озвіріло.
Хтось візьме до рук палаша.
І скинувши змучене тіло,
Безсмертна крилата душа
У Небо метнеться зраділо !
