/вільний переклад Федеріко Ґарсія Лорки/
На крилах соловейка – вечірніх рос волога,
Спиває краплі місяць у світлі сонних мрій.
Під мармуром фонтану – зіркові діалоги,
У струменях цілунки рахують угорі.
І скромниці-дівчата прощаються у сквері,
зніяковілий погляд шепоче «Прощавай»
У сутінках дерева, що схожі на химери –
Під дзвони тихо тане надуманий мій рай.
Так, плачучи, тиняюсь у смутку тихих вулиць,
Незграбний Дон Кіхот чи… невтішний Бержерак.
У нескінченних вигадках – подумки рятуюсь,
А маятник-годинник твердить своє: тік-так…
Як голос мій торкнеться до ірисів – прив’януть,
під теплий захід сонця – оббризканий у кров.
Вбрання паяца й пісня… Від смутку – ніби п’яний:
Куди ти раптом зникла, моя палка любов?
Кохання вічно зболене , ти в гнізді павучім?
Чи сонце тягне в темінь у златі лап відтак?
Нездара безуспішний, немов хлопчак-Амурчик,
І сльози – ніби стріли, а серце сагайдак.
Нічого вже не треба, крім відчаю та болю.
Самотній хлопчик з казки кохання власне ніс.
Покинутий чомусь я залишився тобою –
Тепер моя домівка – забутий темний ліс…
