Шукай мене, де сонце вже не сходить,
Де вітер в трави швидкість заховав,
Замість тепла там холод і негода.
Знайди, щоб вже ніхто мене не відібрав.
Я знав, що там війна і металеві птахи,
Що крига не розтане просто так.
Нехай! Судилось полягти нам прахом,
Проте не будуть наші діти відлітать.
У темряву, у небуття, у вічність,
Гірких не буде материнських сліз,
Не буде сліз скорботних чоловічих,
Любов і пам'ять змінять ненависть...
Ти пам'ятаєш? Як тоді - далеко,
Коли іще не знали в чому суть життя,
Ми не вдихали запаху смереки
І не вдивлялись в небо до пуття.
І не могли спинитись, бо спішили...
Я не сказав тобі усі рази люблю.
Ти не заніжила мене ласкавим "милий"
Бо ми не знали що мене на Сході вб'ють.
І от коли ти мене знову знайдеш,
В душі поселиться жаданий спокій.
То нашим дітям ти тоді розкажеш,
Що я - усюди і почуєш мої кроки.
Завжди хочеться себе якось втішити.
Коли від нас ідуть найкращі - хочеться думати, що вони просто в якомусь іншому вимірі, який дотичний до того в якому лишилися ми.
Хочеться знати, що рідні люди пішли, але лишилися, бо інакше не витримати.
Хай всі лишаються живими.
Дякую Вам❤
