У кожного із нас на мапі серця намальовані місця, куди тягне генетична пам’ять. Зазвичай, відвідуємо їх рідко, але вони завше привітно вітають нас. Під час таких зустрічей час немов розтає, він притишує свій біг. Ти приїздиш побачити ці місця, щоб відчути, як вони змінилися, відколи тебе не було, а насправді ти заглядаєш всередину себе і запитуєш: «А як змінилася я за ці роки? Як виросла? Скільки ран на серці за цей час встигла отримати і скільки зашити? Чи досі віриш у добро і добрих людей? Які горизонти бачиш із цього пагорба?».
Тобі не кажуть: «Чого ти так довго не приїздила?» Тебе радо зустрічає село і ти відчуваєш тих, хто поза часом і простором радий, що ти не забуваєш.
Ці місця святі. Вони не відзначені червоним на жодній із карт, вони позначені і означені пам’яттю тих, хто був до нас.
Це тут, на цих пагорбах хтось вперше побачив великий світ, дивився, звідки викочується сонце і куди воно ховається на спочинок, дивився на далекий горизонт і навіть не міг уявити, як далеко закине його життя. Тут траплялися десятки «вперше» і світ відкривав свої секрети. Тут був початок. Тут було дитинство. Тут був дім.
Люди відходять за горизонт, а дім стоїть на цій землі. Дім, який пережив війну і бачив різне. Дім, у вікна якого ти заглядаєш тепер ледь помітно для перехожих, бо це вже не ваш дім. Років з 20 як не ваш. Там живуть інші люди і ти тішишся, що він не дуже змінився за останні роки, коли тебе тут не було. На будинку прикріплений прапор і тобі якось підсвідомо уже приємно, що дім продовжує жити, що його бережуть, що проїхавши десятки кілометрів ти можеш доторкнутися поглядом до історії свого роду. І ти знаєш, що він завжди чекає, аби хоч раз на десять років ти хоч краєчком ока заглянула і перевірила, як він. Вклонилася дому, подякувала йому, що він був у житті нашої родини. І що символічно він продовжує своє життя на одному із пагорбів того місця, яке завжди на мапі твого серця означене любов’ю❤️
P.S. Цьогоріч вперше липень без дідуся. Саме тому не втрималася і гайнула на днях на Млинівщину. Саме тому тепер як ніколи відчуваю особливу вдячність Богу, що врятував життя дідусю і нашій родині у найважчий день історії рідного Малина - 13 липня 1943 року.
