Коли вже лишають сили,
Коли опускаються руки...
І ніби усе не мило,
І день лиш приносить муки,
А ніч що давала б спокій,
То маревом снів голосить
І досвід прожитих років
Кричить: "Зупинись, вже досить..."
Ти йдеш і боїшся впасти,
Чи ж буде ще сил піднятись?
Життя зазвичай смугасте...
Їм з зеброю лиш рівнятись.
Кричать манекени в вітринах,
Асфальт припікає в ноги...
І коли вже плюватимуть в спину,
Не збийся з своєї дороги.
Обличчя стомилось на вітрі,
Поплутані дні і ночі,
В житті посірілій палітрі,
Виблискують лише очі.
І серце не спиниться в грудях,
Пульсуючим стержнем всто́їть
І коли розчаруєшся в людях...
Прийде той хто рани гоїть,
Хто дасть тобі віру в кроки,
Хто ношу візьме з плечей,
І світ цей покаже збоку,
І сум забере з очей...
Твої хто розправить крила,
Та знову навчить літать,
Коли вже весь світ немилий,
Найгірше це відступать...
Ти бачиш світанок малює,
Картину нового дня,
Допоки ще в грудях пульсує,
Ти кроки не зупиняй...
І поруч плече допоки,
То будеш крок в крок іти
Хай навіть зістарять роки,
Ми дійдемо до мети...
