“На віку, як на довгій ниві” - каже народне прислів'я. Коли згадую його, в глибині уяви постає неозоре осіннє поле в години надвечір'я і самотня постать вже немолодої, худорлявої, виснаженої від утоми людини, яка понуро бреде по стерні, намагаючись не збитися з борозди — ледь помітної, кострубатої, геть всіяної засушеними літньою спекою грудками землі, що залишилися там ще з весни. І тоді в унісон з уявою, подумки гортаю сторінки власної “Книги Життя”, згадуючи безліч епізодів, що їх не розвіяли буремні вітри, не змили численні дощі і зливи, не приспав забуттям швидкоплинний Час.
Зрідка пригадується епізод, який здивував до глибини душі. Колись, давно, ще у пору юності...
... Новозбудований завод пластмас. Сюди мене направили після закінчення технікуму. Більшість робітників мешкала неподалік, у зведеному синхронно із заводом хімзаводському мікрорайоні. Тож люди мали можливість знати один одного не тільки як виробничників, але і як співмешканців.
Михайло Михайлович працював на заводі головним механіком. Уже немолодий, невеличкого зросту, але кремезний, самовпевнений і дуже хвалькуватий, він любив теревенити, перекочуючи з угла в угол широкого слинявого рота недопалок сигарети, теж заслинявлений і уже згаслий.
Героєм усіх приповідок був він сам у різних ситуаціях: як виробничих, життєвих, так і особистих, сімейних, і навіть в пікантно-інтимних. Слухачі імітували повагу і уважність, підморгуючи один одному і осміхаючись, не вірячи жодному слову. Бо і справді, спів-ставити Михайла Михайловича, зодягнутого у засмальцьований пожмаканий і обшарпаний старий костюм, неохайного, незграбного, з образом високого, стрункого, звабливого героя-коханця у модному білому костюмі і такому ж білому фетровому капелюсі, було просто неможливо.
До того ж, люди знали його сім'ю: дружину Геню Абрамівну — худеньку, мовчазну, непоказну жіночку, і доньку Ліду — у всьому схожу на матір. Подейкували, що доньці уже під тридцять і ніхто ніколи не бачив, щоб були в неї залицяльники, чи просто друзі-чоловіки. Навіть подруг не було.
Тож коли Михайло Михайлович з пафосом похвалився, що донька вийшла заміж за гарного молодого хлопця, який заради неї приїхав у Донецьк аж із сонячної чорноморської Одеси, співпрацівники десь із тиждень кепкували, сприйнявши це як чергову побрехеньку.
Але коли головний механік працевлаштував зятя на завод, прикусили язики і декілька днів не наважувалися знайомитися з юнаком, здивовано вивчаючи здаля.
А парубок і справді був гарний: стрункий, високий, із спортивною статурою, приязним красивим обличчям і густою хвилястою чорнявою шевелюрою.
Трохи освоївшись, він першим почав спілкуватися з робітниками своєї зміни.
Хімічне виробництво не вимагає багатолюдності — реакції зосереджені у багатоповерхових місткостях-реакторах, оснащених безліччю приладів, які стежать за ходом процесів, автоматично вмикаючи чи вимикаючи необхідні механізми. Тож робітникам-апаратникам не протязі зміни необхідно тільки контролювати, співставляти покази і в разі необхідності викликати ремонтну бригаду.
Такий режим роботи дозволяє вибрати вільний час для спілкування, особливо на другій чи третій зміні, коли у начальства закінчився робочий день.
Незабаром Фіма — зять Михайла Михайловича, став “своїм хлопцем” у колективі. Настільки ”своїм”, що якось найзавзятіший відчайдух Коля - ”базікало” (так позаочі називали його співпрацівники), під час “перекусу” свіженькими пиріжечками, купленими у буфетниці Надійки, спитав:
- Фімо, ти такий гарний хлопець, такий молодий, мрієш про вищу освіту... Ось ми всі ніяк второпати не можемо: що вимусило тебе оженитися на Ліді? Вона ж зовсім негарна і, мабуть, старша від тебе?
- Так ,- приязно усміхнувся Фіма, - на шість років старша.
- Отакої! Признайся чесно, ти що, переспав з нею сп'яну, а вона “залетіла”, і тебе примусили?
- Ні! - щиро засміявся хлопець. - Її батьки запропонували моїм батькам, щоб ми побралися. Це було за рік до нашого весілля. Тоді вони до нас в Одесу приїздили на сімейне свято, бо ми з Лідою дальні родичі. Її прабабця і мій прадід — сестра і брат.
- То хіба так можна?!! !- Коля-”базікало” аж очі витріщив.
- У нас, євреїв, можна.
- Але ж вона... Поряд з тобою...
- Вона — моя родичка і зовсім не винувата в тому, що народилася негарною.Через це її, бідолаху, і заміж ніхто не бере. То хто ж пожаліє нещасну дівчину, як не рідна людина? Ось я і вирішив пожаліти сестричку.
Всі ошелешено дожовували пиріжки, а потім мовчки розійшлися по робочих місцях.
Дивна історія одруження доньки Михайла Михайловича із швидкістю блискавки поширилася серед людей. Дехто підсміювався, дехто замислювався, але більшість дивувалися і не вірили в довготривалість такого шлюбу. З часом звикли, розмови на цю тему затихли, але така подія в пам'яті людей залишилася.
Незабаром Ліда народила дівчинку: гарнюсеньку, жваву, схожу на Фіму.
Якось вранці, в магазині, стоячи в черзі у молочному відділі, за декілька чоловік попереду себе я помітила Геню Абрамівну. Продавщиця, взявши у неї чотирилітровий бідончик, запитала:
- Повний?
- Ні. В бідончик один літр і ось у цю баночку, теж один літр, - виставила на прилавок літрову банку.
Ідучи додому я наздогнала Геню Абрамівну, яка обережно ступала по вибитому часом, негодами і каблуками, щербатому тротуару поряд із сусідкою. В правій руці вона тримала, ніби дорогоцінну амфору, літрову банку, не зводячи з неї очей, щоб не розхлюпати налите по вінця молоко, а в лівій — чотирилітровий бідончик.
- Мабуть, комусь із сусідів молоко купили? - запитала в неї жінка.
- Ні. Це Лідочці, у літровій банці.
- А в бідончику?
- А там для себе, теж літр.
- То купили б у бідончик два літри, а вдома перелили в баночку. Було б для вас зручніше.
- Та що ви кажете! - обурено вигукнула Геня Абрамівна. - Хіба не знаєте, що в магазині не доливають!
Жінка від здивування зупинилася і аж заклякла на місці, а я, обігнавши їх, заспішила додому, думаючи: - ”Дивні люди! Хіба моя мама пожалкувала б для моєї дитини, своєї онучки, молока, навіть придбаного за власні кошти?!”
І досі дивуюся, згадуючи.
А молодий гарний Фіма вступив таки до інституту.
Але через два роки розійшовся з Лідою.
Ось так. Виручив сестричку і потім вправно виплачував аліменти.
Не завжди буває, що “який їхав, таку й здибав”.
А втім, “в кожній родині свої іменини”.
Так що ...на віку, як на довгій ниві...
18.06.2017
ID:
873665
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 27.04.2020 15:06:18
© дата внесення змiн: 27.04.2020 15:06:18
автор: Людмила Григорівна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Зачиталася. Дякую за отримане задоволення від розповіді! 
