Тиша місця цього приголомшує душу,
Скільки сховано болю в сердець глибині!
Вітер висушить сльози та знову плач душить,
Люди йдуть на розмову з Мовчанням сюди.
Вибач сина-солдата: буваю нечасто.
Надто зайнятий - так вимагає життя.
Та ночами не спиться і місяць сріблястий
В небі бачить, як довго курю край вікна.
Я вже наче той гість: більше там, ніж удома,
Відвикаю, звикаю. Та знаю собі
Не бажав би інакшої, легшої долі.
Тільки гірко, що мама чекала в журбі.
Як мені, мамо, часом, погано без тебе!
Та навіщо брехати? Не часом, завжди.
Як на фронті затишшя - вдивляюся в небо,
І я вірю: мене бачиш ти з вишини...
