|
Корона сонетів «Вінець для музи»
Вінок 6. Осінній лицар
1.
Самітницею ставши для людей,
Я шовком тиші залікую рани.
Зіткала осінь золотий вертеп.
Пустилось листя у печальний танець.
Навіщо серце марно дива жде?
Квітучі мрії від журби зав’яли…
Невже вогонь жоржин і хризантем
Кохання не пробудить полум’яне?
Слова пожухли, ніби ковила.
Багряна вічність на папір стікає.
Осінні шати муза одягла,
Янтарні вірші ллє медовим чаєм.
Збираючи уламки неба-скла,
Моя душа сама в собі блукає.
2.
Моя душа сама в собі блукає.
А скрипка вітру виграє мінор.
Біжить у римах світлий сум ручаєм.
Туман малює міражів панно.
У храмі золотого сонцеграю
Прийму причастя медом і вином.
Журливу колискову біль співає,
Заснули всі думки магічним сном.
В повітрі аромат гіркий і пряний,
В осінніх барвах гусне теплий джем.
Вимолюють дощі дуби-шамани.
Невже затихне срібний передзень,
І зорями зацвівши, як востаннє,
Натхнення пустоцвітом опаде?
3.
Натхнення пустоцвітом опаде
На скроні ночі – грозової жриці,
Та ранок, нестаріючий митець,
Надією живою заіскриться.
Тлумачать клени хмар таємний текст.
Колише вітер золоті зірниці.
Крізь браму падолисту навпростець
Самотньо мчить сумний осінній лицар.
Розкину зорі на його путі.
Зболілу душу в тихий рай гукаю.
Лоскоче серце невловима тінь.
Не зцілиться печать його безкрая.
А я не видам почуття святі.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
4.
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
Катренами у вічність шлях мощу.
Нечутно дивна молодість минає,
Та як її напитись досхочу?
Застигли крила мрій на небокраї.
Пірнає тиша у мотив дощу.
Захмарені світи Пегас долає.
Простила всіх. Коли ж себе прощу?
Дощами бурштину впадуть сонети,
Мов сльози Фаетонових сестер.
Моя любов – завжди табу і вето.
Папір душі щемливий біль затер.
Ця осінь спалахне і кане в Лету,
Журботу притуливши до грудей.
5.
Журботу притуливши до грудей,
Мандрує світом пілігрим осінній.
Ліси, мов стіни чарівних фортець,
Дивують серце золотим видінням.
Душею до небес він припаде,
Дощами розіллє слова-насіння.
Печаллю намальований шедевр
Побачать всі, та мало хто оцінить.
Мій лицарю пера, розвій цю ніч!
Щовірша я все більш тебе втрачаю.
Хоч в маренні сонливому спинись.
Між листям гаснуть квіти молочаю.
Взяли в полон сонети кам’яні.
Я тишу на стіні утрат читаю.
6.
Я тишу на стіні утрат читаю.
Ступлю в минуле, ніби в кропиву.
Душа тече у забуття ручайно
І падає в стихію дощову.
Мелодію повільну осінь грає.
Акорди яблук полягли в траву.
Невже, мій жовтню, і тобі чужа я?
Не гріє це осіннє рандеву…
Світило мрій заходить і багріє.
Залишиться зі мною тет-а-тет
Лиш болісна і ніжна ностальгія.
Склепіння ночі, грізне і круте
Сонети поховає в безнадії –
Життя краси коротке, ніби день.
7.
Життя краси коротке, ніби день.
Вже муза допила багряну чашу.
У пурпурових кронах де-не-де
Тепляться і тремтять медові чари.
Тривожний ворон криком ніч роздер,
Світанок ллється із пустого чану.
Шепоче жовтень осені: «Je T'aime».
Осіння жриця з небом ліс вінчає.
Спочину ненадовго в царстві сну,
Де чарівним стає усе звичайне.
Читає серце чисту дивину.
По карті неба самоту вивчаю,
Та істини життя не осягну.
Дорога досконалості – без краю.
8.
Дорога досконалості – без краю.
З небес душі розлився словопад.
Зрадливий час тонким пером спиняю,
Але в сонетах лиш нудьга тупа.
Покрила кривда світ гидким лишаєм,
Та всі гріхи сховає листопад.
Нестерпно вічність у словах палає
Мільйонами негаснучих лампад.
Та мариться мені осінній вершник
У королівстві зоряних блукань.
І серце так тріпоче, мов уперше.
Кохання – лиш на відстані рядка.
Ніхто цей ніжний біль не перевершить.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
9.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
У літерах гірчить холодна кава.
Не має берегів печаль-ріка.
Стікають зорі на пожовклі трави.
Душа, немов дрімаючий вулкан.
У ній пекучий біль безжально править.
Моє багатство – лиш любов палка –
Перлина в діамантовій оправі.
Росте вона у дикому раю
Як дерево без імені та сорту.
У капищі оман красі молюсь.
Мого натхнення море стало бродом.
Навіює нудьгу осінній блюз.
На мрії вже чекають ешафоти.
10.
На мрії вже чекають ешафоти.
Невчасно це кохання зацвіло.
Зоря надій за обрій літ заходить,
І тужні думи борознять чоло.
Та світлий день дрімає ще на сході,
Хоча здається – півжиття пройшло.
Розбила серце муза, і відтоді
Шукаю я загиблий Вавилон.
Під віршами і снами стерлись дати.
Та мушу йти вперед без нарікань,
Бо той, хто повз, навчиться ще літати!
Душа блукає по крутих стежках,
Самотньо грає золоті сонати –
Не кинуть люди навіть мідяка.
11.
Не кинуть люди навіть мідяка
За музику журливої безтями.
Залишить дивний вітер-музикант
На лаві скрипку, а на серці – шрами.
Як утекти з римованих шукань,
Прорвати до зірок безсилля браму?
У сповідях дощу мене шукай.
Я – щастя тінь, а ти – ілюзій бранець.
Заграй, маестро, самоту на біс,
Відчуй мого пера найтонший порух.
Присвячую осінній бал тобі.
Коханню віддаю останній подих.
Із долею піду в нерівний бій
За ці жертовні, вистраждані оди.
12.
За ці жертовні, вистраждані оди
Мені хоч погляд, музо, подаруй.
Стихіє, не лишай мене за бортом,
Не рви в душі щемливо-дивних струн.
Багряний храм дощем освятить жовтень.
У кошик рим гіркі плоди зберу.
Прикрасить осінь золоту господу –
Складе палітру із таємних рун.
В архів оман пливуть сумні легенди.
Перо у мріях загубив казкар.
Розтане у туманах Андромеди
Ілюзія осіння і терпка.
Поезія п’янить отруйним медом –
Торкнула серце чарівна рука!
13.
Торкнула серце чарівна рука.
Я буду в небо, мов Ікар, летіти.
Бреде душа в лахмітті жебрака
І розбрелись по світі вірші-діти.
Папір – у ляпках, пам’ять – у дірках.
Снується дух затоптаного цвіту.
У віршах із тернового вінка
Натхнення досягне свого зеніту.
Пишу на листі сповіді-псалми.
Зректися музи не дозволить гордість.
Солодкі сльози і гіркотний сміх
В сонетах, ніби рани невигойні.
Лиш сумніви приносить вітер змін.
Повік мені за міражі боротись!
14.
Повік мені за міражі боротись,
П’ючи нектар болючих одкровень.
Шукаючи джерела живородні,
Морями дивних снів душа пливе.
Скликає осінь потаємний орден,
Заковує у сплячку все живе.
Думки дерев сріблить холодний родій.
Вітрами вдалині зима реве.
Осіння королева скине маску.
Її волосся, пишне і руде,
Підпалить пожовтілі згортки часу,
Мости хмільних ілюзій розведе.
І знов сумна любов помчить з Пегасом,
Самітницею ставши для людей.
МАГІСТРАЛ
Самітницею ставши для людей,
Моя душа сама в собі блукає.
Натхнення пустоцвітом опаде,
В тюрмі рядків уп’юсь вином одчаю.
Журботу притуливши до грудей,
Я тишу на стіні утрат читаю.
Життя краси коротке, ніби день,
Дорога досконалості – без краю.
Бентежна муза – мій суддя і кат.
На мрії вже чекають ешафоти.
Не кинуть люди навіть мідяка
За ці жертовні, вистраждані оди.
Торкнула серце чарівна рука –
Повік мені за міражі боротись.
Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.
ID:
853531
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 03.11.2019 10:48:43
© дата внесення змiн: 03.11.2019 10:48:43
автор: Лілія Ніколаєнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
