|
Корона сонетів «Вінець для музи»
Вінок 5. Падіння ідола
1.
Підкорює душа круті висоти,
За тінню музи у захмар’я мчить.
Та мріям відчай обірвав польоти.
Від серця загубилися ключі.
А шлях до зір тернистий і самотний,
Нектар поезій каяттям гірчить.
Та манить розум у хмільну безодню
Натхнення зоребуйна глибочінь.
Хоч виграні з одвічністю всі битви,
Та програна із долею війна.
Ілюзія, що замість сонця світить,
Для мене найсвятіша дивина.
Я, зоряним дурманом оповита,
Зреклася назавжди земних принад.
2.
Зреклася назавжди земних принад
Я, в пошуках небесного полону.
Натхнення – лиш облудна пелена,
І амфора моїх спокут – бездонна.
Куди поділась пісня чарівна,
Що полонила душу безборонну?
Наситившись оманою сповна,
Караюсь неіснуючим законом.
Парнас холодна тиша обняла.
А серце закрутила зла негода.
Летить у ніч мого жалю стріла.
В долинах мрій упав туман гіркотний.
Чорніє слів і снів магічний сплав.
Митець-Сізіф під гору камінь котить…
3.
Митець-Сізіф під гору камінь котить,
Та не діжде лаврового вінця.
Поблідне від байдужості народу
Цей подвиг без початку і кінця.
Спустились вірші на низькі частоти,
А біль нестерпний до небес досяг.
Навіщо, музо, додаєш турботи –
Ведеш у рай, та все по манівцях?
Читаю у космічному палаці
Поему із даремних заклинань.
Просипався магічний шлях крізь пальці.
Вгорі – печаль, внизу – трясовина.
Скривився час губами злих паяців.
Вершина – потойбічна таїна.
4.
Вершина – потойбічна таїна.
Та впав мій ідол. Не молюсь. Не вірю.
Вкриває небо туга-сивина.
Кохання відпущу в холодній вирій.
Я мліла від отруйного вина,
Об камінь-відчай обламала мрії.
Нехай міняє муза імена,
Величний бог – тепер лиш спогад сірий.
У серці храм занедбаний стоїть.
Затихли звуки неземних рапсодій.
А молитви – лиш відгук лихоліть.
Хоч серце остудив холодний протяг,
Сонети шепочу богині вслід.
Життя поета – дивина природи…
5.
Життя поета – дивина природи.
Служіння музі – незбагненний культ.
Борюся на невидимому фронті,
Причащена гірким вином спокут.
Для мене в Елізей немає входу.
В сонети уплела пітьму п’янку.
Усі пориви серця благородні
Вмістились на осінньому листку.
Кохання відтиск із душі не стерти.
Я – голосу твого німа луна,
Красо-богине! Спалахни безсмертям!
В очах твоїх магічна глибина.
Буяє у мені вінок Евтерпи,
Мов древо правди і гріховних знань.
6.
Мов древо правди і гріховних знань,
Поезія небесна й таємнича.
А муза, ейфорійна і сумна,
Веде моїх думок тривожне віче.
Прошу, мовчи. Хай гусне тишина.
Підпалює папір гарячий відчай.
В ілюзій-віршів дорога ціна,
А фальш хитку надію покалічить.
Розбився ідол. Вилилася ртуть.
Квадрати чорні – на усіх полотнах.
В душі вітри приреченості дмуть.
Та біль в обіймах неземних мелодій
Та в марені незвіданих облуд
Цвіте натхненням і красою родить.
7.
Цвіте натхненням і красою родить
Мій сад поезій. Глянь-но, зупинись!
Розбий ланцюг моїх годин марнотних!
Над раєм відчай, мов імла, навис…
Та ні, не пожалієш ні на йоту.
Любов у серці, мов іржавий спис.
На озері душі – брудні розводи,
А очі осліпив фальшивий блиск.
Моїм коханням бавитися досить!
Втекла б із моря слів – нема човна.
Блукають вірші світом голі й босі.
В болоті цих облуд немає дна.
Та римами гримлять любовні грози,
Хоч болем буде страчена весна.
8.
Хоч болем буде страчена весна,
Я не забуду ті натхненні ночі.
До ранку солов’їний спів лунав,
Та болісну розлуку він пророчив.
Жалі скликає сум – сліпий дзвонар,
Мелодію забув мій птах співочий.
Між нами – невідомості стіна.
На вістрі каяття душа тріпоче.
Розтав міраж. Невже усе дарма?
Зів’яла в серці полум’яна ружа.
Палкої мрії збліднув діамант.
Блищать уламки-зорі у калюжах.
Я вільна, та пристанища нема.
За що мене дражнила, хитра музо?
9.
За що мене дражнила хитра музо?
А, може, ти – моє первинне «я»?
Фантомом залишися, милий друже.
Ніколи не назву твоє ім’я!
Злий генію, навіщо мучиш душу?
Повзе між рим спокусниця-змія.
Фатальної угоди не порушу.
В люстерці долі тільки тінь моя.
Чумацький Шлях завів мене у прірву.
Життя бентежне затягла нетеч.
Із серця двійника свого не вирву.
Коли ж полуда із очей спаде?
Мені богиня за любов безмірну
Дала вінок із чорних орхідей.
10.
Дала вінок із чорних орхідей –
Кохання муза повела на страту.
Душа, мов самовідданий адепт,
Незвіданим приречена страждати.
Із безлічі моїх невдалих втеч
Будуються нові сонети-грати.
Стрілу Амур замінить на картеч,
Приреченням не втомиться стріляти.
У щастя не перейдена межа.
Смиренно я прийму твою байдужість.
Не вип’ю із небесного Ковша.
Натхненням не шумить казкова мушля.
Любов у римах полягла. Прощай!
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
11.
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
В тумані загубився мій причал.
Нехай образа всі зірки обтрусить
У відчаю мого дірявий чан.
Цілунки змія – на душі укуси,
Мов рани від іржавого меча.
В рукописах облуд Евтерпа тужить.
Варю із віршів полиновий чай.
Забуду. Але час – поганий лікар.
Блищить жага зіницями пантер.
Тебе кохала до гіркого крику.
Разом же у безодню упадем!
Любов тепер незаймана і дика.
Вона живе усюди і ніде.
12.
Вона живе усюди і ніде –
Мелодія тужлива і ласкава.
Печаль же – то найкраща з поетес,
Шедеврами душі кохання славить.
У літери скує палкий рондель
Цих почуттів довершені октави.
Та тягнеться хмільних оман кортеж
На феєрично-болісну виставу.
Моє натхнення до кінця допий!
Розбите серце протиріччя душать.
Бо горда муза – істукан сліпий.
Пегас блукає на пожовклім лузі.
Палац бажань розсипався, мов пил.
Моя любов – святиня і спокуса.
13.
Моя любов – святиня і спокуса.
Я вип’ю сни сухого джерела.
Бо дар від музи – то важка обуза.
Для вічної путі земля мала…
Мереживо душі пітьма спаплюжить,
І сумнівів моїх в’язка смола
Прорве у небеса незримі шлюзи.
Злетить Пегас у вічність без сідла.
Парнас – моя твердиня і столиця –
Гріхом і бур’янами поросте.
Життя, немов порожня шахівниця,
Де замість шахів – сотні вічних тез.
Міняю ніжність на холодну крицю,
Самітницею ставши для людей.
14.
Самітницею ставши для людей,
Блукаю в лабіринтах задзеркалля.
Чому ти, наймиліше із сердець,
Уже не діамант, а просто камінь?
Шляхом облудним в забуття ідеш,
Та нам обом не вимолити карми –
Краси-чаклунки ми палка фортель.
Нам папороть її повік шукати.
Цілує вічність болісним тавром.
Висока мрія смутком рани солить.
У віршах муза розкладе таро.
Гарячий смак жаги – печаль і солод.
Хоч відчай множить долю на зеро,
Підкорює душа круті висоти!
МАГІСТРАЛ
Підкорює душа круті висоти,
Зреклася назавжди земних принад.
Митець-Сізіф під гору камінь котить.
Вершина – потойбічна таїна.
Життя поета – дивина природи,
Мов древо правди і гріховних знань.
Цвіте натхненням і красою родить,
Хоч болем буде страчена весна.
За що мене дражнила, хитра музо,
Дала вінок із чорних орхідей? –
Не лаври, а печаль прийняти мушу.
Вона живе усюди і ніде –
Моя любов – святиня і спокуса,
Самітницею ставши для людей.
Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.
ID:
853362
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 01.11.2019 16:18:54
© дата внесення змiн: 01.11.2019 16:18:54
автор: Лілія Ніколаєнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
