13.06.2019
Після сніданку я зібрав швидко комп та фотоапарат у портфель, спустився ліфтом з 11-го поверху на 3-й, поседів 10 хвилин на процедурі прогрівання бішофіту в кісті моїх рук, спустився на 1-поверх, вийшов із будівля шпиталю і вже звичною дорогою повільно почвалав у чудовий парк «Пуща-Водиця». Зранку, як завжди, у мене був високий тиск, то я ще не міг оговтатися. Прийшов до озера на майданчик відпочинку – на дивно на лавах було пусто, трохи пізніше підходили люди, годували крихтами булок качок і йшли. Я дочекався коли припливли каченята, згодував їм скибку батону від сніданку, але від цього мені не ставало краще. Працювати на компі не міг. І я вирішив повертатися до шпиталю.
Жара. Йти тяжко, але мимоволі любувався красою гарно оздобленого парку і це немов мене тримало в тонусі. Нарешті додибав до задрипаного продуктового магазину на повороті трамвайних рельс до зупинки «Шоста лінія», купив пакет молока і обережно пішов до тильного входу до шпиталю.
Коли зайшов на територію, то побачив, що декілька альтанок вільні. Вибрав найближчу і з полегшенням всівся за столик на лаву.
Спокій. Легкий вітерець. Лагідний. Плямиста гра тіні від могутніх дерев. І мене почало відпускати. Думки байдуже і звично кружляли навколо одного і того ж: що треба писати далі про Закон Синхронічності; цікаво як моя донька Оксана прийме мою аналітику про цей Закон; а синам я вже не потрібний – навіть і не згадують про мене; чому тут в шпиталі так багато старих жінок? старих і тупих; та ще нахабних; а дійсних ветеранів Другої світової бачив тут тільки трьох чи п’ятьох? АТОшники всі молоді, адже сорокарічні вже є такими стосовно мене, а що там говорити про тих, кому до тридцяти… Одним словом – потік свідомості в усій банальності.
Раптом я побачив, як по стежці від будівлі іде похитуючись чоловік. Мене трохи здивувало його похитування, бо це явно не п’яна людина, хоча і відчувається, що він старається іти прямо. Автоматично з’явилося переконання, що він хоче сісти в моїй альтанці, то я почав його роздивлятися. Витончено стрункий. Простий сірий одяг, щось схоже на піжаму, але це явно не піжама. Маленького росту, але явно сильна фізично людина, хоча м’язів і нема випуклих, типова двожильна людина, як казала наша бабця Зіна. Голова витягнута, очі сидять глибоко у черепі, погляд пильний, їх колір не можу побачити, але темні. Шкіра сірувата, є зморшки. Вік явно далеко за сорок. І якась мені незрозуміла харизма.
- Ви дозволите? – запитав він і я здивувався чистоті його голосу,
спокою та гарній українській за вимовою.
- Так. Безумовно!
Він обережно сів на іншу лаву ліворуч від мене, зробив маленький ковток кави із картонного стаканчика.
- Вам кава допомагає? – запитав я, адже для мене кава єдине спасіння
коли падає тиск.
- Так. Мені робили операцію на мозку. Зараз добре, я можу ходити у
вузькому просторі – показує долонями – а тепер краще…
- То у вас порушений вестибулярний апарат!
- Напевно. Один гарний лікар сказав, щоб я попробував каву пити.
- І що, допомагає?
- Так. Дві чашечки на день і я можу майже нормально рухатися. Ви ж
бачили.
- Контузія? – Я знав, що це контузія – як не блокую свою здатність
Діагностувати, а вона інколи проривається.
- І не тільки. Мені повезло. На відстані метрів п’яти-шести впала
міна. Не звичайна, а та, що вгризається у землю перед вибухом. Проти бліндажів. Коли вибухає, то утворюється вирва діаметру метрів десять. Так і відбулося. Мене підкинуло у повітря, двічі там зробив сальто-мортале, а потім гепнувся на землю. Добре, що паралельне до вибуху, а інакше би половини тулубу не було би. Ми би і не говорили з вами.
- Коли це сталося?
- У 2018. За два дні до мого дня народження. Мені зараз 57 років.
- То ви атошник.
- Військовий. Спочатку був добробат. З 2014 року. Зразу як почалося.
- Я – угорські події 1956 року.
- Зрозуміло. Я пішов воювати не за гроші, не за звання, не за
нагороди, а щоб ця наволоч пішла від нас, заради дітей і онуків. – Сказавши останнє він позіхнув сумно.
- У вас двоє?
- Двоє. Син і донька, прийомна. Залишилася сиротою, то ми і взяли її
до себе. Та дітей нема у мене – сказали, що я український фашист і що я вбиваю росіян, то і поїхали до Росії?
- А звідки ви?
- Із під Житомиру. А ви?
- Киянин. Корений.
- Донька як поїхала, так там десь і існує. Хоча я про неї нічого і не
знаю. Син повернувся, бачилися нещодавно. Чужа людина. А я їх сам виховував більш десяти років.
Я мимоволі насторожився: «Що, паралельна доля? Синхронічність підсовує мені схожість з виховною метою?»
- А що дружина?
- Блядовати почала. Я сам і тягнув дітей. Ото зустрілись із сином – він
тепер до Польщі їхав працювати. Стоїть і їсть морозиво. Недбало питає «Ну як ти?». А я ще не оговтався. Хитає. Думаю: «У мене гроші є, але ти хоча би заради поваги запитай чи пригостити мене морозивом. Адже жара.» А він надряпав на папірці свій номер телефону: «Може якось подзвониш» і дає мені папірець. А мій номер і не питає. Десь у мене досі валяється його цей папірець. А я жив тільки заради них – робота та діти. І все. Радів, що виростив, поставив на ноги. І не маю дітей. Така дяка. Я для них бандеровець. Бо захищав батьківщину.
- А що дружина?
- Гуляла по чорному. Я часто мотався в інші місця, щоб заробити
гроші, а вона, як виявилось, в цей час оброблювала дітей на свою користь. От і обробила. Один раз повернувся із Дніпропетровська, а мене в суд кличуть на розлучення. Прийшов. Читаю позов: виявляється, що я її бив, що я п’яниця і гулящий. І дати стоять. Саме ті, коли я був на заробітку в Дніпрі. Сидить вона, а біля неї наступний хахаль, адвокат. Я вже знав його по її походенькам. Суддя почала кричати на мене, звинувачувати. Я і вз’ярився. Розклав на столі свої папірці – квитки приїзду-від’їзду, довідки та ще щось і кажу: «То ви вірите цій брехусі? Як я міг все це коїти тут, коли був у Дніпрі? Та вона 18 років гуляла як остання тварюка!. А я дітей виховував. А біля неї зараз сидить ваш колега, її останній коханець. Так от що, ви за 24 години дасте розлучення чи я вашому колезі добробут відірву.» – «Я так не можу!» – «Зможете!. Він попросить вас це зробити!»
- І що?
- Змогла. Він дійсно просив. Розлучила. Але дітей я втратив.
Слухав його і мимоволі прокручував подумки своє життя, адже я дітей
теж втратив. Молодших майже при таких самих обставинах.
- То ви з якого поверху?
- Дванадцятий. А ви?
- Одинадцятий.
- Реанімація. Ми в одній обоймі.
- У вас інвалідність?. Можливо навіть дадуть першу.
- Зразу дали третю групу, а зараз проходжу переатестацію. Може
навіть дадуть першу.
- А чому не у Центральному шпиталі?
- Що? Та то ж клопівник корупції! Там біс кого тільки нема! Якісь
сракаті баби різного віку лікуються. Койка коштує 350 гривень за добу! За все треба платити! Якщо притягають хлопців в тяжкому стані із передової, то ще більш-менш терпимо відносяться, а взагалі – жах! Була там у мене пригода.
- То там гірше ніж тут?
- Не те слово. Тут спокійно, до тебе відносяться з повагою, ніяких
поборів, якщо нема ліків, то треба купити, але це ж звичне явище зараз по країні. Для мене нема значення які погони носить людина, та хоч генерал! Головне – людяне відношення, повага. Ми не бидло. І тут ми дійсно люди!
Я уважно слухав його спокійний та врівноважений голос, вже припинив дивуватися, що мова його ясна, без матюків, тільки іноді бринить прихований душевний біль, але це ж природно з такою долею.
- Продовжував воювати. Я кулеметник. Піхота. Тягаєш на плечі
зброю. Та от почав помічати, що бронік тяжко почав надівати. Біль. А як покладу ще на плече кулемет, так біль стає нестерпний. До того ж явно почав втрачати спритність у грі із снайпером.
- Снайпер грався?
- Ще б пак!
- І як це було?
- Вже після Донецького аеропорту.
«Кіборг! – подумав я. – Але себе так не називає. Ніякого тобі пафосу і
гонору. Дивовижно рівно спокійний. Немов трохи відморожений»
- Так: це було потім. Відчув, що треба поміняти позицію. Тільки те
зробив – зразу куля на те місце де був раніше. Знову поміняв – знову куля на покинуте мною місце. Знову поміняв – знову те саме. Поки не знайшов місце де він мене не бачить. Стріляти у відповідь? Марна справа, бо він знаходиться біс його знає як далеко. Може кілометр. Така гра. А один раз лежу і розглядаю камінець перед носом. Висотою сантиметрів п’ять – сім. Раптом куля бах в нього і пішла рикошетом уверх. Майстер. Йому вбивати вже не цікаво. А мого напарника куля торкнула по шолому, так він годину був без свідомості. Відтягнув і почав вовтузитися з ним. Ледве привів його до тями. Війна.
- То що із броніком?
- У мене ж у лівій ключиці стояла металева шпилька. Явно почала
рухатися. Подзвонив нашій волонтерці, вона приїхала, ми порадилися і вирішили, що треба їхати до Києва у Центральний шпиталь Збройних Сил України. Посадила вона мене в авто і ми поїхали.
Приїхали. Передав документи і чекаю на прийом. Приймає мене хірург, аж у званні полковника. Сиджу напроти нього, він крутить мої документи. Недбало слухає мене. Потім каже: «Я розмовляю з тобою тільки тому, що у тебе іконостас українських нагород!» - «При чому тут нагороди?» - «Бо я не маю права навіть розглядати питання операції по витягуванню, як ти кажеш, шпильки» - « І чому ж?» - «Бо ти із Житомиру, воював від Дніпропетровську, Операцію тобі робили там же, то якого біса ти приперся сюди?» - «Бо це Центральний шпиталь!» – «Ти мені тут не п***і, не розказуй мені всяку х***ю, я ж кажу, що тільки твої нагороди…» - «Чому ви зі мною так розмовляєте? –а сам вже розумію: вимагає хабаря. «Я вирішую як і що говорити, а ти тут сиди і слухай, н п***і чи, краще в******с звідси.» - Це мене вже дістало. Кажу: «Я зараз зателефоную кому треба, то…» - « А пішов ти – суцільний мат – дзвони кому хочеш, я йому те саме скажу!» Витягую мобілу, набираю номер одного з часів аеропорту і кажу: «Привіт, тезка! Я у Києві. В Центральному шпиталі. Так, вже не витримую – треба позбутися шпильки. А мене тут неадекватно зустрічають. Не знаю, але має звання полковника. Зараз передам йому» і протягую мобілу господарю кабінету. А той продовжує розмовляти з моїм товаришем, навіть не поцікавившись хто це такий, точно так же матом, з посиланням на х** і так далі. Припинив розмовляти, кинув мені мобілу і зорав: «Пішов на х**!»
Вийшов я із кабінету, сів на щось і починаю приходити до тями. Раптом, і п’яти хвилин не пройшло, як до кабінету заходять двоє кремезних хлопців і виводять із нього цього полковника в наручниках. Він подивися на мене із лютою ненавистю.
Прийняли мене, поклали, почали готувати до операції, але через день, коли я гуляв на дворі, до мене підійшли титушки, щось вкололи, я став як ватний. Вони мене кинули у авто і завезли на якийсь будівельний майданчик. І почали бити. Побили майже до смерті, потім проткнули на правій руці вену і кинули стикати кров’ю. Врятував мене якийсь пацан, що прийшов на цей майданчик похезати. І місяць мене в лікарні витягували із цього побиття. Коли очухався, то подзвонив товаришу, а він каже; «Довго ж ти приходив в себе! Не турбуйся: всіх ми взяли. Це було страшне угруповання, розгалужене і велике. Ти – просто була остання крапля. Трибунал. Довічне. То де будеш знімати шпильку? Центральний шпиталь гарантую гарне.. Добре. Нехай буде Житомир». Так я опинився в Житомирі і там все гарно зробили, але, бачите, тепер вирішують яку групу інвалідності мені дати. Товариш? Служба безпеки. Генштаб. Колись поряд лежали проти ворога. Так, були напарниками.
Замовк. Погляд в себе. Явно опустився в ті події. Я вирішив вирвати його з цього. М’яко.
- То що, цей шпиталь гарний?
Він немов прокинувся – глянув на мене. Огледів все навколо альтанки,
потім позіхнув і сказав:
- Так, краще. Тут все безкоштовне, відношення лікарів і всього
персоналу поважне, увічливе. Спокійно тут. Природа яка гарна. Лікування так собі, але гарне обладнання, а якщо треба, то кажуть які ліки треба купити, купуєш і тебе дійсно лікують. Там – суцільна корупція. На крові, на житті. Безумовно і тут є багато примазаних. Он подивись на тих жінок – хто вони? Для дітей війни – молоді, для чорнобильців – вельми жваві, про участь у війні – так я навіть не заїкаюсь. Було таке у мене: прийшов на прийом до лікаря після операції, по всім правилам маю право без черги іти, та по мені це і видно, сказав про це, всі погодились, то сиджу чекаю коли хворий вийде із кабінету. Раптом підскакує краля – дебела, *** така, що я не обхопив би, голос сильний, нахабний, трохи верескливий і кричить: «Зараз я іду, бо я ветеран війни!» Не витримав я, вскочив і кажу; «Де ж це ви воювали? А ну покажіть свою книжку ветерана війни! Моя – от» і показую посвідчення. Вона з презирством подивилася на мене і вимовила: «Буду я таскати із собою такий цінний документ!» Я остаточно збісився, але спокійно кажу; «Он там кінець черги. То прилаштовуйтесь там!» Вона спробувала піти на мене, але я вже встав у стійку і насмішкувато почав чекати атаки. Психологічна атака =- фиркнула і щезла. Черга загомоніла, а до того сиділи мов миші. Виглянула на шум медсестра і скала мені: «От добре, хоч хтось дав відсіч цій тварі. Бач, у неї рука в Міністерстві» Тут багато таких, але значно менше, ніж у Центральному.
У мене з’явилося переконання, що треба закінчувати нашу розмову. І, звично: я не помилився – він встав, встав і я, ми вийшли з альтанки і почали повільно іти до корпусу. Він витягнув цигарки і закурив.
- То ви курите! - сказав я із здивуванням.
- Тільки коли треба заспокоїтись, батя. Вибачте, що я назвав вас так, у мене ніколи не було баті, а тут я немов зустрівся з ним. Вибачте.
- Та нічого. Я дійсно є батя, бо маю багато дітей і все так само з ними
як у вас.
Він мовчки дивися на мене, а в очах був такий біль!
- Як вас звати? – запитав я.
- Василь. Мене звати Василь, батя. – сказав він і, ховаючи очі, почав
моститися на лаву, біля якої ми зупинилися.
- Хай щастить, Василю! – сказав я, повернувся і пішов до корпусу, бо
знав, що у нього на очах сльози. П’ятдесят сім років і вісімдесят три – зустрілися дві одинокості. «То у мене донька на рік старша за нього!» - промайнуло в моїх думках.
.
16.06.2019
ID:
838989
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.06.2019 20:17:14
© дата внесення змiн: 16.06.2019 20:35:59
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
