ВІН
Вечір стелив дорогу ночі, розсипав по небу зірки.
Роман вдихнув на повні груди нічну прохолоду, немов зробив ковток джерельної води, та задивився у зоряну височінь. Так захотілося побачити її…свою кохану. Перед втомленим очима постав її лагідний образ та усмішка. Для нього вона зараз теж була зіркою…далекою зіркою, що сяяла та манила до себе.
Кожної ночі перед тим, як заснути, Роман думав про кохану, запрошував у свої сни. І тільки в снах вона приходила на побачення, тому що наяву їх розділяла тисяча кілометрів. Щоранку ховав у глибину душі усі думки та почуття та віддавав усі сили на боротьбу за мирну блакить рідного неба.
Четвертий рік війна періщила зливами снарядів квітучу українську землю. Роман – командир на передовій – щодня вирішував складні завдання в зоні бойових дій. Безліч думок, запитань зранку до вечора, ніби бджолиний рій, обсіли голову, вимагали рішень, дій. Одні боляче ранили («Чому так сталося?», «Скільки болю та втрат?», «Чи не марні жертви?»), окремі гнітили («Як можна бути байдужими?»), інші заспокоювали, вселяли впевненість, віру та надію («Ми – сильні, тому переможемо»). Турботи про повсякденні потреби воїнів, підтримання у них високого бойового духу не залишали часу на відпочинок. Та Роман не шкодував себе, навіть в думках, бо розумів, що тільки так можна досягнути мети. А мета у нього та його бойових товаришів висока т а благородна: єдина, сильна та вільна країна, в якій вони будуть щасливо жити, працювати, любити. Вірив, що кожен не змарнований, а гідно прожитий день наближає перемогу.
Скільки днів цих було, а скільки ще буде? Це відомо лише Богу. Роман твердо знав лише одне: він не має права на хибний крок. У моменти, коли не чути було пострілів, прислухався до биття власного серця, яке підказувало йому правильні рішення. «Тихих» днів було небагато, але тоді також, ніби квіти крізь асфальт, пробивалися на волю потаємні мрії, трепетні сподівання.
А тихими вечорами він задивлявся у зоряну височінь, де сяяла та манила до себе далека зірка.
ВОНА
Аромат м’яти розливався по кімнаті. Настя зробила ковток гарячого чаю. Після насиченого важкого дня у волонтерському офісі намагалася заспокоїти своє стривожене серце, відігнати непроханих гостей: тривогу та страх. Але неспокійні думки, ніби хижі птахи, кружляли в голові.
Ніколи не думала, що у її країні в третьому тисячолітті буде війна, хоч і неоголошена. А війна триває уже четвертий рік. Четвертий рік ворожі гради ранять рідну землю, гинуть мужні воїни, гірко ридають матері та діти. І на цій проклятій війні – її коханий. Вона чекає…молиться…просить у Всевишнього для нього сили та терпіння.
Як давно Настя не бачила Романа. Він – командир, тому постійно на передовій. Закрила очі – і побачила очі його!!! Любила дивитися в його очі, бо вони дарували радість та спокій. Любила слухати його голос. Зрештою, любила з ним просто мовчати, прогулюючись вечорами . В пам’яті зринали слова, щасливі миті.
Чай та теплі спогади зігрівали, невидимим покривалом огортали зболену душу. Так захотілося передати це тепло йому…
Завтра вона передасть йому трохи тепла: шкарпетки, шарф, зв’язані з любов’ю…для нього та його товаришів. Уже готові маскувальні сітки, зроблені за його проханням. А ще смаколики, обереги. Все це зробили небайдужі руки. І небайдужі повезуть на Схід.
До волонтерства та допомоги армії жінка залучила усіх рідних та знайомих. А як інакше*? Байдужість також вбиває. Кожен має діяти та допомагати в силу своїх можливостей: хто матеріально, хто добрими справами, працею чи молитвою. «Треба думати добре і робити добро, от тоді все буде Добре» , - твердила. Цю аксіому доносила до сердець всіх людей, сама була прикладом самопожертви та доброчинності.
А все буде добре!- твердо вірила. Війна ж закінчиться, бо добро завжди перемагає!!! Повернуться захисники до рідних домівок. Повернеться і її Роман. І тоді вона нарешті обійме його міцно-міцно, досхочу надивиться в його очі, потоне в їх глибині.
А поки-що віддає себе в обійми сну.
*****
Ніч колисала землю. Місяць диригував зорями, щоб яскраво світили та осявали шлях думкам-бажанням-сподіванням Насті та Романа, що невидимими птахами линули до самого Всевишнього.
Господи! Почуй зболені душі!
Нехай настане світанок миру.
(картинка з інтернету)
Так!Я автор -"Хлопці дивовижні...(і закохані у світ)"
Дуже приємно бути у Вашому товаристві -оборонців -мені звичайній українці.
Розповідь написала після спілкування із незвичайними людьми-оборонцями,добровольцями у жовтні 2015р.
Це спілкування залишило слід у моїй пам"яті назавжди,тому 27.03.2018р. вирішила спробувати написати про це спілкування!
Дуже рада, що і тут в клубі можу спілкуватися з Вами😉 дякую за Вашу розповідь ...дивовижні люди мені теж трапилися на шляху.. тому віримо, що все буде добре у нас...
Це така замальовка... змальовує емоції та почуття,відстань між якими - війна...збірні узагальнені образи,на які надихнули реальні люди. Хотіла цим сказати,що поки війна, двоє закоханих не поруч, але обоє на фронті: один н а полі бою,а друга половинка -не просто чекає, а на фронті теж...волонтерському.
Ескіз, як правило, виростає в картину... Сдід завше закінчувати свою працю якимось результатом... Приємно було б читати твір художній, де все є... Хист репортера у Вас відчутний! Розвивайте його і стнете великим прозаїком, твори якого набудуть христоматійного рівня! Я чекатиму)))
саме тут я вибрала просто два епізоди... думки двох, які хотілли ббути разом, але війна...в такій площині ...щиро вдячна , що прочитали і висловили думку...дуже важливо, як сприймають інші, чи зрозуміють,що хотілося сказати...розвиватися буду обов язково, дякую, що підтримуєте ...
Закинула ще одну прозову замальовку...але якось відображається текст незручно...щось з налаштуваннями,мабуть, натворила
...Намагалася передати , донести до людей почуття двох, яких розділяє війна...
