По холодному вікні, по пожовклій, сірій рамі
Вниз скотилися сумні, її сльози... не останні.
І ніхто не знав чому, і ніхто не бачив смутку,
Тихі спогади її у душі, там позакутках
І при місячному тлі, виривалися на волю
ЇЇ болісні й сташні, тихі сльзи...гірка доля.
Скільки ще думок в вікно викине її страждання,
Він пішов давно- давно, у минулому, із рання!
Звечоріло за вікном,
Знов вона сидить самотня,
Спершись на холодне сіро-жовте підвіконня.
І загублені слова незабутими зостались.
Він залишив їй лиш дощ,
Й незабудки, що зів'яли...
квітень 2013 р.
автор Ірина Шипа
