о час гітарне соло симфонії вічності
жадібний біг до прірви через вигоріле жито
ти вилікував джона фрушанте від героїнової залежності
ти скалічив життя нажаханих бомбардуваннями луганських дітей
ти убив джоні кеша, девіда боуі, ґустава ара, честера бенінґтона, усіх бітників і мене уб’єш зрештою
ти подарував світові леді марену, студєнта, чувака, д’фреда і відьму
ти подарував їм ночі й голоси аби кричати у неї
ти подарував їм молодість і захоплення
ти подарував їм ці іскри в очах
і ти забереш усі свої подарунки
зрештою
о час ножиці що розрізають весільні сімейні шкільні фотоальбоми з ненавистю зі сльозами з печаллю і радістю безумством забуття та бажанням продовжувати жити
ти сиплешся піском крізь пальці закоханих що лежать спітнілі в руїнах ліжка читаючи одне одному вірші та мріючи про кінець світу
ти звучиш піснями лінкін парк, ліл піпа, джоні кеша, нірвани, боба ділана, біллі голідей і через ноти студєнта що отруєні любов’ю до життя співають оди єдності магнітного монопля зі свідомістю та кодоном днк
ти старі відеозаписи що шрамують жорсткий диск хоч і шкребуться поміж ребер вірними слугами — виродками ностальгії
ти перша річ якої ми торкаємось своїми маленькими ручками коли нам відрізають пуповину й остання річ за котру хочемо вхопитись глухо відкриваючи рота, стиснуті страхом та солодкими обіймами ДМТ у темноті черепа
зрештою
о час мій улюблений вороже і мій найгірше друже
ти роз’єднуєш мене із важким минулим мутуючи його у світлі спогади
ти намалював посередностей на іконах але спалив храми із ними опісля
ти обрізав крила талантам і закопував їх під землю
ти спопеляєш людей неначе інсектор мурашиного рою безумства в очах мескалінових мудреців
ти уздовж довгих автострад — де ловлять машини нажахані урбаністичним сном гіппі ХХІ століття — розкидаєш каміння надгробків і втоптуєш в землю голови за головами
здобрюєш землю скелетами генію минулих поколінь і вирощуєш протяжні макові поля одурманених світом дітей що тягнуться сонця й розливаються венами стражденних до нових відкриттів наркоманів ідеологічного опіуму
ти пісня що проноситься білим по чорному крізь сторінки письменників і ноти музикантів і фарби художників бо ти єдина річ про яку пишуть усі але ніхто не здатен описати повністю
зрештою
о час твій клекіт над ліжками насувається щоразу як у кімнаті намагаються поснути
3 роки, годинник над бамбетлем лякає мене своїми звуками, я питаюсь у батька що це і той відповідає мені що годинник каже “тік-так, тік-так», але я чую тільки
клац-клац-клац
5 років, бабця змазує ноги оцтом, дід поруч із нею, в квартирі натоплено і пахне димом а час попід стелею усе
клац-клац-клац
10 років, лежу у своїй кімнаті, мама сказала мені кілька хвилин тому про смерть моєї бабці, в кімнаті холодно через прочинене віко і пахне шкарпетками які я заховав під ліжко
клац-клац-клац
15 років, я уперше дізнаюсь що таке безсоння, хоч морфей постійно бродить довкола торкаючись повік своїми слугами-видіннями, за вікном монументально викрикує ратуша своїм
клац!
клац!
клац!
17 років, лежу на вписці, на губах висихає шлунковий сік, в туалеті за мною прибирає дівчина яка мені сподобалась, лягає поруч зі мною, я п’яний і нажаханий близькістю усе намагаюсь зробити крок але вона йде геть залишаючи мене на самоті і час знову каже
клац-клац-клац
20 років, в психоделічних танцях квартирою на моїх долонях ДОБ прискорено промотує фільм мого життя, його плівка шипить у такт годиннику на стіні і я розумію що час і справді каже
клац-клац-клац
21 рік, засинаю в кубрику, прослужив уже рік з лишнім, звик до армії, а час усе спливає, усе спадає цифрами на вимиту черговим підлогу, я пишу цей вірш голосно стукаю клавіатурою і я чую
клац-клац-клац
бо час то усе про
клац-клац-клац
зрештою
о час цикл подій та солодкого забуття про них
уроборос що з’їдає дитинство дорослістю
минуле теперішнім
та людей людьми проковтує
безжалісна зброя самсари і найвеличніша опера падінь та польотів
ти ходиш за руку зі смертю й шепочеш дитячими голосами на вухо усім хто намагався покінчити життя самогубством
ти вічно співаєш симфонію ентропії чувакові, що втонув у нескінченному космосі пустоти й сотням таких же самих мертвих дітей вічності котрих ти ж і породив і котрих ти ж і уб’єш зрештою
о час неосяжне ніщо від еякуляції великого вибуху до засохлої сперми на подушці
нитка покрою усецілісності та шовкопряд самсарової циклічності
як же кохаю твою всепроникну прогресію регресії
винеси мене потужним цунамі у майбутнє
змий мене метеоритним дощем із минулого
свого і чужого
якщо й існують боги у цьому світі, я не молитимусь нікому, окрім твоїх могутніх мотузок
ось візьми мене усього час
і пронеси вибоїнами цього автостопу долі
я віддаю тобі усе, як не віддавав жодній людині, жодному місту, жодному ремеслу
бо усе що я маю ти відбив могутніми ріками нейтрино на моєму генетичному коді
бо усе що я маю ти мені змайстрував власноруч
і забереш у мене кожну посмішку, думку, книгу, вірш і рядок
зрештою
о час
ти єдине
і найвеличніше ніщо
права рука і ручний пес всеосяжної пустоти
ось моя пісня котру тобі співатиму усе життя
бо зрештою
спочатку було слово
і слово було
клац
клац
клац.
