Дивлюсь, як до міста пристрочують
трамваї жовтими нитками
ґудзики ліхтарів.
Назвами складноскорочено
перші поверхи виткано -
давно вже не видно землі.
Періодично сахаюся
тіней від авт в сніжних каптурах
й мерзлих, як хурми, облич.
Тепер лише голуби каються
на лавах соборних і катедрах,
туркочучи пліч-о-пліч.
Від вітру над литками лоскотно,
збиваю кроками ситими
цукрові скоринки калюж.
Снігова королево, самотносте,
за себе вже не проситиму -
місто це не спаплюж.
