Жила собі Любов, Любов Всевишня.
Її не можна знищити, не можна приспати і від неї не можна втекти.
Вони й не втікали.
Оголені тіла пестила ставкова прохолода. Русалки з глибини від заздрощів повтікали на віти верби, щоб споглядати на це диво, а Щастя, тихо причаївшись, не могло натішитись від щастя.
Він брав Її на руки, крутив навколо себе. Мокрі ноги різали прозору воду, і великі шматки відлітали на боки, розсіваючи миттєве Диво в краплинах води. Він казав Їй слова кохання. Кохання слухало й кивало головою.
Раптом Вона зникла під водою. Побиваючись і божеволіючи, Він розбивав прозорий рай, а Вона вже зраджувала Йому на ставковому дні в обіймах Смерті.
Щастя ще на мить затрималося, потім зітхнуло і пішло геть.
Безшумно виринула Вона з води.
«Пожартую над ним. Хай Він мене тут шукає, а я буду чекати на березі, щоб зробити коханому несподіванку».
Заусміхалася замерзлими устами, забралася на вербу.
Віти верби навіть не сколихнули Тиші.
Русалки зі задоволенням посунулись.
«Ой сонечко, ти вже тут! Ти мене так налякала! Я вже думав, що втратив тебе».
«Ну, що ти, рідний! Ні, ми будемо разом… Навіки будемо разом, коханий».
Скотилась невидима, мов вітер, сльоза і упала на прозоре плесо води, де ставкова прохолода продовжувала пестити оголені тіла…
