Нескошених полів п’янка отрута,
Настояна на повені тепла.
Спустошеного серця мертві пута
Не розірвати, не спалить дотла.
Незайманих туманів сива тиша,
Їх таїнством насичуйся сповна.
Не сколихни… а дихай глибше, глибше,
Земного щастя меду спий до дна.
На цих лугах до зойку розридайся,
І до хрипот очисть болючий щем,
Облудливим сумлінням не здавайся,
До небокраю йди, ще крок, іще…
Твоїх бажань неперестигле небо,
Моїх щедрот потрійна сила трав.
Хай до світанку сочиться на стеблах
Двох душ заблуклих кришталевий храм.
Гарний вiрш, Олено. Дуже яскраво звучить. Справдi, якщо у таких нескошених травах лягти, та ще подивитися на небо, то i життя може казкою здатися. А оця iлюстрацiя до вiрша - це теж ваша?
Тiльки от у вас у 8 рядку, щоб сюжет був бiльш зрозумiлий, тут можна пiсля слова "меду" поставити знак тире: "Земного щастя меду - спий до дна".