Не від цвіту білішає сад,
Ейфорія весни — мимолітність.
Весняний закружляв снігопад
І навіщо оця нелогічність?
Де ж весна? Утекла від зими?
Цвіт на вишнях у чім винуватий?
В небі скупчились хмар табуни
І іх вигляд — сумний, пелехатий.
Так колись і зі мною було:
Усміхнулось кохання, та марно.
Безнадійно й недовго цвіло
І невдовзі в душі стало хмарно.
Легковажно мої почуття
І надію закреслив безжально
Шепіт: " Іншу кохаю вже я,
Але ж це, вір мені, не фатально.
Є в житті радість й сльози, та все ж
Сонце завжди проб'ється крізь хмари.
А зима не буває без меж —
Дивні долі бувають примари".
Скривджені почуття жінки і знищений непроханим снігом весняний цвіт... Втім, "зима не буває без меж" і це вселяє надію. 
Олю.
