легко забуваємо життя
залишені позаду
але інший раз
досить
одного помаху звуку
щоб згадати все разом
в одному слові
пролитом тишею
в дощ на подушечках пальців
відня що розкриваються щомиті
з різних кінців галактик
утворюючи тягучі русла
віршів
серед яких є одна
/моя/
найріднокровніша
і від цього відчуття
одночасно так
тривожно
і спокійно
немов усе незмінно
на початку всього
як місяць у вибитому навстіж вікні
епілогу
якою можна напоїти цілі табуни
і орди диких сов
рядки що розливаються подібно
священним прапорам
як гриви на вітрі
оголена вода
в яку можна увійти тільки
нагим
щоб силою наповнювалися
всі криниці
пестячи наготу
спогадів
що завжди живі
незважаючи на гадану
скам'янілість
що є пульс часу
і якщо /вони/ запитають
яке з нас ти будеш пам'ятати вічно
як найважливіше
чи дороге
промовчи
як мовчать про звуці
бо що сказати про океан
крім любові
крім неба
і безодні
що співає усіма тембрами
тиші
та чи знаємо ми
хоч щось
пливучи далі або ближче в нікуди
щось краще
чи найдорожче
ніж мовчання безсмертя
миті
що як острів
посеред океану незнання
............
я знала
твої вірші