ЦУКРОЗАВОД
У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Крива руда. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадниках і квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але малою я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.
2016
Дуже цікаво, Нілочко! І потрібно, бо нинішнє покоління мало що знає про наше життя. А воно не мусить канути в Лету.
Тільки дуже коротенькі оповідання. Я лише розігналась читати... а вже кінець.
