Впадеш на землю і здригнеться серце,
відчує мати - сталася біда...
І сльози хлюпнуть, мовби із відерця
застояна розжбухалась вода.
І небо змеркне над розлогим садом,
котрий, було, збирався зацвісти,
розбовтану калюжу сонце вкраде,
аби сховати мічені хрести.
Аби не дати згорбленій мольфарці
дрантиву хустку скинути із пліч,
допоки друг складати буде пальці
твої на грудях в ту недобру ніч.
Допоки свічку відшукає ангел,
аби зірки притухнули на час,
і бинтувати в біле душу стане,
мов у пеленку щойне дитинча.
А потім вітер буде за тобою
до ранку вити, наче вірний пес,
і мати теж не спатиме од вою,
все гадкуватиме чи ти... не змерз
На самоті під чорною землею,
де тільки ніч і сплакані хрести.
І незадовго піде тінь за нею...
А сад, було, збирався зацвісти...
3.03.16
