Я до болю в мізках втомився цілувати чужу шкіру,
танцювати з покійниками, їсти фаст-фуд,
від якого у мене діарея.
Я втомився чути і не бачити, їсти і спльовувати,
кричати і гарчати в себе , плакати без сліз,
упиватися солоною водою.
Я втомився аналізувати і бути безпорадним,
танцювати без музики, вірніше, музика - в моїй голові.
Я втомився переховуватись від патрулів кохання -
його прожектори сліплять мене, роблять незрячим, і псевдозакоханим.
Блукати механізмами, впадати у депресії і секти,
хреститися коли здається, і молитися біля непрасованих простирадл.
Я втомився насолоджуватися шоколадом, а потім нити для дзеркала, що гладкий -
розбивати дзеркало,
викидати дзеркало,
купувати дзеркало...
і все заново на "replay".
Я втомився бути собою, бо фраза: "Нехай люблять таким,
який ти є" - абсурд і чистої води провокація.
Я втомився писати вірші для стін, ліжка, калюж
але не для тебе.
Втомився від мережі зйомних квартир, яка стала сім'єю.
Втомився, коли кінчаються чорнила і натхнення йде в зад.
Втомився відтягувати купівлю мотузки... для кросівок.
Втомився жити і цілуватись не з тими в сутінках під'їзду.
Втомився без тебе.