У світлі зла, модерну горя, у невисотах висоти, десь в глибині,там де немає моря, застрявши йшов ти до мети. Твої слова то жарти манні, в твоєму серцю пустота, як жаль що розпістерши квіти ранні, палила тільки як могла. І вже давно пройшло недавно, забув я все окрім тебе, але це все мабуть є марно, як в кіпрі книжка вапліте. До чого я кажу , одначе, жаль мене бере, що я вже більше не побачу тебе й мене, у Сан-Тропе?! Як смішно враз таки здається що знову пишу ті вірші, на посмішці дурне обличчя, і телефон в моїй руці. У 21 столітті немає зла, нема вражди, та тільки всі немов нерідні, і залишилась тільки ти. Якими стежками біжу я, якими я ще не втікав, та тільки замкнуте те коло, і вголові шепоче love. Для мене є любов платона, немов той чистий ідеал, та нехватає нам патрона , щоб враз зібрати цілий зал. І дивно всеж таки, одначе я всеж не плачу, ні повір, я просто думаю іначе, прошепотіти сяйвом зір. Найгірше що таке буває, як вибір є його нема. Та тільке серце моє знає чиї солодші всіх вуста. І розум каже зупинися, вже тошно все це знов писать, а серце знову ж-ти змирися, кохання вічність ,це печать...
ID:
649755
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 07.03.2016 20:51:37
© дата внесення змiн: 07.03.2016 20:51:37
автор: leolapis
Вкажіть причину вашої скарги
|
