Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хвороб ливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала справжнє багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольо -ром, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку, до нас якось завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих квіточок.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах. Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із бойових дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
- Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже
складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їіх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було
«витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це чудові бантики у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянькою, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти!
Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у
білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
-Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені
Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, переведемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
2016
ID:
645169
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.02.2016 13:36:58
© дата внесення змiн: 19.02.2016 13:36:58
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
А Ваші олівці нагадали мені про давно написаний вірш про моє дитинство. Якось розміщу.
Це правда. Справжніх вчителів дуже мало. Зі своєї школи, взагалі, не можу згадати нічого хорошого. Треба і мені буде описати своє шкільне життя. Спробую. Цікаво, а малюєте зараз? Я почала писати картини у 48. Якщо Вам буде цікаво, загляньте у мій фотоальбом. Та художником все одно себе не називаю. А в дитинстві не малювала і вважала, що не маю ніякого таланту. Та і вірші почала писати теж у 48.
