|
Оповідання
Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
ID:
637305
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.01.2016 19:12:01
© дата внесення змiн: 20.01.2016 19:27:43
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Радію за Вас. 
