Життя розіб’є нас на тисячі сірих доріг.
Горітиму, наче вогонь серед дикої сотні
Людей, та востаннє мене він побачить не зміг,
Бо я залишаюсь надовго у темній безодні.
Життя розлучить нас на тисячі дрібних шматків,
Мости розвідні по два боки нас розприділили.
А скільки таких буде довгих, безглуздих життів,
Що долю єдину на двох узяли й поділили?
Життя нас загубить у натовпі різних облич,
На шумних вокзалах, під стукіт коліс рівномірний,
У гаморі націй, людей незнайомих, наріч.
Я вірю, що десь ти живеш, більше мене щасливий.
Вернуся назад, і нехай це усе випадково,
В холодний і вогкий спущуся міський перехід.
Побачу такий силует я до болю знайомий,
Знайомий до сліз, та чужий і холодний, як лід.
В минулому рідна тобі, а тепер невідома,
Кохання й любов до тебе все життя пронесла.
Підійдеш до мене, спитаєш: «Можливо, знайомі?»
Життя нас забрало, а доля нас знову звела.
Нехай розтрощаться між нами міцні бастіони!
Веселі й сумні в небесах закричать журавлі.
І знову ми разом, здолавши життя перепони,
Підемо по нашій безкраїй і рідній землі.