Запалимо свічу і пом’янемо,
усіх замучених голодомором!
Вже не злічити всіх їх поіменно,
хай згасла пам'ять буде нам докором.
Не обминуло стороною двору
і не пройшло, не зачепивши хати,
велике горе, страх голодомору,
його щоразу згадувала мати,
і рідних й близьких, що наш утратив рід.
А це була Надєжка - її бабця,
й дуже добрим був для неї Йосип - дід.
Згубив тоді їх голод, а не праця.
Жахіття віку - той тридцять третій рік!
Було тоді - дітей на їжу... брали,
дичавів люд! Та, Боже ж! Який то гріх!
І мою маму мало не украли
у полі. Коли за нею вбивця біг,
почув на щастя тато, як гукала
й врятувати донечку Марію встиг.
Біда ще не одну сім'ю спіткала.
Було всього, усе то пережи́ла,
і голод й холод, й повоєнні роки.
Своє життя в світлини... переши́ла.
На жаль, спинились зараз її кроки...
Не проведе вже більше до порогу.
І не спита́, чом зажурилась, доню?
Забрала вічний сон собі в дорогу,
по со́бі лиш зали́шила безсоння...
Той шлях позвав у... вічність маму, вона
стомилася сама...
Пішла по то́му…
Неділі дві вже, як її нема.
А все здається…
Тільки вийшла з дому...
Молитимусь за неї, хай спочине
натруджене роками серце скресле!
А душенька її хай не загине,
їй Вічна Пам'ять! Царство їй Небесне!
пам’ятаймо 
