Вже сонечко на день благословило,
І жайвір небо співом розірвав.
Старий вітряк – крилате мотовило –
З вітрами що давно не загравав,
Дививсь туди, ізвідки пісня лине,
Від віку почорнів, чи від дощів.
Під ним – зелений споришевий клинець,
А ще калини поряд два кущі.
Коли і хто садив, вітряк лиш знає,
І сонце бачило, але ж мовчать.
Щоосені тут кетяги ламає
Старенька жінка із малим дівчам.
Не в’яжуть у пучечки, а складають
У кошики й з собою це несуть.
Вітри гілки поранені гойдають,
Не можуть зрозуміти ран тих суть.
Калини ж, як і жінки, щастя – в жертві,
Яку приносить людству все життя.
Гілки, що восени здаються мертві,
Весною оживають до пуття,
Щоб знову плодоносить для людини,
Чи врятувать від голоду пташа
У злу, лиху, морозяну годину.
Така їй подарована душа.
07.04.13
Ганна Верес
Цікава оповідка! 
