Старенький клен роздумливо мовчав.
Зелений лист його, зітхнувши, важко дихав.
Він шелестіти спогади почав:
Як щастя в парі йшло із лихом.
Між ними була прірва у півкроку,
Між іншим, вічність в два життя.
Вони не бачились півроку.
Вони страждали все життя.
Клен пам’ятав обох 6 років.
Він був у золотавих шатах.
Між ними завжди залишалося 6 кроків,
Між ними спогадів багато.
Так несподівано сплелися їхні руки.
Десь зникли люди- невидимки.
Плели мереживо прощаннями розлуки,
Руйнуючи кохання павутинки.
Зізнання ледве прозвучали.
Вона хотіла вже втекти,
Бо ті слова безшумно закричали.
Їх загубив щасливий ти.
-Тебе любив…Не знаю…
Її, здається, теж люблю…
Ну просто я її кохаю…
Людина слова- вголос говорю.
Їй так хотілось зникнути назавжди,
Не лишивши і слід.
А він, той мужній, справжній,
Неначе крейда зблід.
- Не йди, як роблять інші…
- Для чого?- схлипує вона…
-У мене 10 років є, між іншим,
Я хворий, -покотилася луна.
Вона не вірить в вироки прощальні,
Чекає вірно і фарбує кольором для нього світ.
Його слова правдиві та печальні,
Але йому лишилося ще безліч літ.
А він до іншої пішов,
Лиш потім в відчаї до рідної вертався,
Бо спокій у її очах знайшов,
Але тій іншій у любові присягався.
У клена підростають внуки.
Спритні та жваві, листям гомонять.
Їх дід людей повчав:
«Не забувати руки, які в руках коханих ніжністю тремтять.»
