Я не забув душей, нічого,
Ні правди дотику святого,
Ні слова теплого в пітьмі,
Що хтось сказав у путь...
мені .
Все Пам’ятаю! Та здавна іншого бажав
Здавалось, стоїте німі:
На тій могилі. Люди, люди!
Німі , як ночі покривало.
І сумно серцю , тяжко стало.
За Україною тужить,
В Раю хмелевий віск топить,
Та з Богом старим говорити
Та за Ревучим все тужити.
А вітер с полем гомонить,
Дніпро десь хвилями шепоче,
Прокинсь, Тарас, Відкрий знов очі!
І Бог зглянувсь -пустив відкрить.
І Душу прокляту мою.
І от – прокинувсь. І вернулось
Усе, що за роки забулось
Що виболіло - знов болить.
Знов хрест тяжкий в душі стоїть,
І морок серце спопеляє..
Тарас?
Тараса вже немає. Вже інший час і інша мить.
Якби ж могла душа відчути,
Що вкрали роки повернути:
Вона б страждально ще боліла..
І вже кохати не посміла .
Але ж -кохає і болить!
І хоче серце оживитись,
Ще й волі пам’ять повернуть,
І Віще слово знов пролити
На України тяжку путь.
Та цей раз… - все вже завершити.
Народу Воленьку вручити.
Та у степу потом заснути.
Навік заснути, там де воля
Де є кохання й щедра доля.
І де Ревучий гомонить.
Де Мати-Січ Нова стоїть!
І спокій собі повернути,
Дитинство своє, хоч на мить.
У тім Раю... І зНову ЖИТИ,
І знов Україну ЛЮБИТЬ!
